Розділ двадцять дев'ятий

Переглянувшись, усі не змовляючись опустили зброю, піднявши руки над головами. Усі, окрім Віла.

— А ти безсмертний у нас, як я бачу? – вона болісно надавила дулом пістолета в шию, через що чоловік голосно закричав, коли відчув різкий удар в стегно. Це був ніж.

Його нога повільно стікала кров'ю, поки старий вже повністю втратив глузд, починаючи голосно сміятися, як навіжений.

— Що тобі робиться? Опустив зброю, негайно!

— Ха...ти дійсно думаєш, що я переживаю за своє життя? Можливо, я тут, стою перед вами, але моя душа померла декілька років тому, коли рідні сини, яких я любив та цінував найбільше на світі, оскільки це єдине, що залишилося від Марі – пустили мені кулі в лоб, назавжди розчарувавши. Я живий тут тільки ради помсти. Мені нічого втрачати. – Він стомлено опустився на землю, повільно підіймаючи погляд на Девіла, що пильно стежив за кожним його рухом.

— Ти виглядаєш жалюгідним, знаєш це? – холодно запитав чоловік, без жодного натяку на посмішку.

— А ти як думаєш? – так само відповів Вільям, що різко зробився серйозним, відкидаючи сміх та жарти на останній план.

— Якщо я сьогодні помру - я не пожалію. Не в цьому житті.

— А тобі інше і не світить. Сатана просив передати, що таке лайно навіть в пеклі не тримають довго. Відразу в небуття.

Голос жінки розрізав барабанні перетинки, наче ножем пройшлися по холодному металу. 

— А я завжди знав, що Девіл дійсно Devil (пер. Диявол). Не дарма прийшов вбити його. Горіть в пеклі, тварі! – чоловік різко встав з місця, викрикуючи незрозумілі слова, та вставив ніж прямо біля серця жінки, викликаючи у неї кашель з кров'ю.

— Меган!!! – в один голос вигукнули троє чоловіків: Девіл, Маттео та Кевін, що спостерігав за всім зі сторони, готуючись в будь-який момент стати на поміч своєму брату. 

А жінка вже не чула...

В її очах потемніло, а розуміння всього, чого вона не могла зрозуміти за стільки років, просвітило її: «Кожне життя особливе по своєму, у кожного своя доля. Ти ладен робити вибір, але не міняти хід долі. А моя доля з самого початку була приречена на провал.»

Невже це кінець?

******

— ...найся...шу...ган... Меган! – наче крізь товщу туману Меган чула лише уривки фраз чоловіка, хто навіки забрав у неї її ж серце.

— Пані, будь ласка, розплющте очі. – спокійний голос жінки змусив її відкрити очі, та побачити дві пари занепокоєних очей. Одні з них належали жінці в білому халаті, що допомогла дівчині присісти в ліжку, та подала стакан води.

— ...Де я? – її голос ослаб, вона говорила тихо, ледь вимовляючи літери, але її швидко зрозуміли, наче прочитали по губах.

— Ви у приватній лікарні. Ви отримали ножову рану в зоні грудей. Наразі все гаразд, але вам буде необхідно пробути тут від двох тижнів під наглядом лікарів.

— Але...що трапилося? 

Меган прекрасно пам'ятала, що трапилося. Але вона прекрасно розуміла, що навряд цим людям сказали правду, тому їй хотілося дізнатися, яку легенду їм розповіли. 

— Неподалік від поліцейського штабу в одному з офісів була перестрілка. Ви були в ній безпосередньо, та отримали удар холодною зброєю біля серця. На щастя, вони не вдарили по важливих органах. І так, їх затримали.

— ...Справді? Ха...здається, я втратила пам'ять...

— Це нормально. Ви були в небезпеці, у вас був стрес. Те, що ви не пам'ятаєте цього кошмару, навіть на краще.

— Так... дякую, – вона спробувала посміхнутися, хоча вийшло досить кепсько, та зачекала, допоки медсестра змінить крапельницю та піде звідси, залишаючи їх на одинці.

— А тепер скажи, що дійсно трапилося.

—...

— Девіл. Не змушуй мене повторювати двічі. Що, чорт візьми, трапилося, коли я була в відключці.

— Після того, як він ударив тебе, сюди спустилися люди зі зброєю й почали стріляти по них. Була перестрілка, через що хтось почув це і викликав поліцію. Ми затримали їх, тому вони не зуміли втекти. Маттео та Кевін зараз дають показання.

— А ти? Ті люди? Як вас взагалі змогли відпустити?

— Завдяки камерам спостереження. Він сам викопав собі яму, коли поставив їх. Поліція зрозуміла всю ситуацію та домовилася з нами, що це не вийде назовні, а їх посадять в тюрму на довічне, провівши закритий суд.

—...чудово, так навіть краще.

— Меган.

— Гм? 

— Я чекаю пояснень.

— Так, дякую що нагадав. Я теж. 

— Дами вперед.

— Ой який ти у нас ввічливий. Насправді нічого серйозно. Декілька років тому, коли я писала статтю про вогнепальну зброю та чорний бізнес відомих людей, я хотіла на собі відчути, як це – тримати зброю. Так я пів року ходила в спеціальний тир, де мене навчали стріляти.

— Допустимо...але ж ти в когось стріляла з нього, чи не так?

— Гм...одного разу, коли я уже закінчувала тренування, туди прибігли якісь придурки, які хотіли вкрасти зброю. Все б нічого, але вони тримали в заложниках малу дитину, до якої був приставлений ніж...Їм не можна було так просто дозволити забрати зброю...тому я і почала стріляти..

— Скільки?

— Четверо. На щастя, дівчинка та інші, хто тоді був на тренуванні, виправдали мене, тому поліція навіть подякувала мені, хоча я вбила відразу чотирьох...

— Допустимо. Звідки ти знаєш Маттео?

— Зустрілися декілька років тому. Тоді він був у розшуку, я знала це, а він ще й поселився по сусідству..Він мені здався досить нормальним? Тоді я вирішила запросити його на випивку й все дізнатися, а вже потім вирішити, допомагати йому чи здати.

— Ти ж знала, що це я його розшукував?

— Я знала, хто це. Але не знала, що це був саме ти. Так чи інакше, я допомогла йому перечекати бурю, так ми й стали друзями. Але пізніше я переїхала в інший район і перервала зв'язок, і зателефонувала йому лише зараз.

—...Віл сказав, що ти йому дала обіцянку на бажання...Ти зійшла з розуму? Як можна давати таку обіцянку сину дона?