Розділ двадцять сьомий

Після ночі пристрасті, яку вони благополучно продовжили вдома у чоловіка, настав складний ранок. А складний тому, що все тіло нило, в тому числі й голова після випитого.

Та незалежно від того, вони нарешті почали все з чистого аркуша. Разом. А це найкраще, що могло бути.

Перстень, яким він би не був би прекрасним, але носити його кожен день було б помилкою, адже так він би швидко зносився, а найголовніше – міг би десь загубитися (хоча навіть розмір пальця підібраний ідеально, не зрозуміло як).

Дівчина ліниво розплющила очі, але швидко зморщила лице від сонця, який нещадно сліпив очі.

Було тепло. Не відомо, від самої температури кімнати, нагрітого ліжка та ковдри, ви від гарячого тіла позаду неї, що так тулилось, наче це малюк тягнеться до своєї матері.

Посміхнувшись, вона спробувала стати, аби не розбудити його, та від швидкого запаморочення лягла назад, ще не знаючи, що за нею спостерігають пара зацікавлених очей.

— Жива? Хоча б виспалася? – від низького тембру голосу позаду Меган здригнулася, швидко обертаючись до звуку, наче надіючись, що їй здалося.

— Жива. І спалося добре. Але... — її лице мало дещо бліднуватий відтінок, губи були покусані та опухлі, а в горлі пересохло, через що вона могла ледь говорити. Власне, Дев зрозумів її з пів слова, тому швидко встав, говорячи їй залишатися в ліжку, та попрямував на кухню, де вже були заготовлені ліки та стакан води.

Випивши та відійшовши трохи, вона ніяково спробувала встати з ліжка, але зрозумівши, що під ковдрою з одягу є лише спідня білизна (не зрозуміло звідки, враховуючи, що вона була в купальнику), вона навпаки вкрилася ще більше, покриваючись сильним рум'янцем.

— Ти чого так засоромилась, навряд чи ти з чоловіком в ігри стільки часу грали.

— З колишнім.. — їй не хотілося згадувати його, але так, Девіл був однозначно правий: все ж, вчора їй виповнилося двадцять вісім.

— Я знаю. Не турбуйся, ти його більше не побачиш..Так, може встанемо? Я можу вийти, якщо ти так турбуєшся. Мені всеодно необхідно зателефонувати знайомому по роботі.

— Якщо можна, – вона не хотіла вдавати з себе хтозна-що. Якщо їй було незручно ставати перед ним повністю оголеною, то чому вона повинна це робити?

Він посміхнувся їй, похитавши головою, нахилився до вуха, нашептавши якомога нижчим голосом «скоро звикнеш», та поцілував у щоку, попрямувавши до дверей. Уже там, а точніше на балкон, він закурив, аби вона не бачила, та набрав контакт своєї матері.

— Привіт, я вже думала, що не дочекаюсь від тебе дзвінка. Щось стряслося? Чи все ж вирішив подумати про рідну матір?

— Досить. Я надіюсь, ти скасовувала контракт з нею?

— Вайолет? Це хороша дівчинка, як і її сім'я. Думаю, вона ідеальна партія для тебе...

— Ти не зрозуміла мене минулого разу? Я не буду одружуватись з незнайомою мені людиною. Анулюй все, допоки не втрутився я.

Завершивши виклик, він повернувся назад до спальні, де Меган намагалася привести до ладу своє лице, а також замазати сліди на шиї їх минулої ночі. Шия була вся у червоних плямах, губи боляче опухли, а за низ можна і не говорити зовсім.

— Я замовлю нам сніданок. Тобі як завжди?

— Ти ще пам'ятаєш, що я їм завжди? – Меган саркастично вигнула брову, намагаючись замазати синці під очима, та коли він пішов, легенько посміхнулася, думаючи, коли ж вона їла останній раз «як завжди». Адже в останні роки вона цього ніяк не може пригадати.

— Як це не можеш? – дівчина швидко піднялася з місця, шоковано вдивляючись прямо в очі людині, яка була її останньою надією на світле майбутнє.

— Такі правила: або дитина переходить в руки його родичам, або ти повинна найти собі чоловіка, який зможе вас забезпечити.

Кевін намагався говорити спокійно, хоча дізнавшись такі новини, він був дещо роздратований. Авжеж, підкупити суддю – така дрібниця. Особливо, коли це твій давній знайомий. Мерзотник був не спроможний на батьківство, оскільки його позбавили нього, але ж його родина все ще може забрати під опікунство.

Найти чоловіка? За такий короткий проміжок часу? Авжеж, звісно. Як? Де його взяти, якщо дівчина, на відміну від нього, не шлялася по чужим спальням?

На думку приходить лише одна людина. Яка зовсім не проти взяти Луну заміж та її дитину під опіку. Але чи згідна вона? Як-не-як, а вона все ще вперто мовчить.

— Кев, скажи, що це жарт! Благаю.. – вона знесилено впала навколішки, кидаючи погляд на маленьке дитяче ліжечко, в якому спало її янголятко, її надія – її все. Чоловік швидко спіймав її, садячи на ліжко, але не став далеко відходити від неї, погладжуючи та намагаючись підібрати правильні слова, аби жінка не розплакалась ще більше. — Я не можу його втратити...я не можу, – вже майже пошепки додала вона, не бажаючи думати про те, що станеться, якщо її син потрапить в їхні руки. Що буде з ним? А що з нею?

— Заспокойся, прошу. Ми знайдемо вихід.

— Але його немає! Єдиний варіант, який підходить – це знайти чоловіка, та хто, чорт його побери, погодиться взяти мене заміж знаючи всього нічого? Ні, та навіть не в цьому проблема! Просто...тут без шансу, Кев. Я повинна протриматися в шлюбі з тією людиною не менш як рік, а інакше Ліама приберуть до своїх рук, але ж...ніхто не погодиться на фіктивний шлюб на стільки часу.. – Жінка обійняла його, пускаючи сльози йому на плече, та стала думати, де ж взяти людину, що погодитися на це?

«Але я готовий. І зовсім не на фіктивний. І зовсім не на рік...» так і залишилося не сказаним, а натомість чоловік просто обережно відпустив її та подав стакан води, аби вона хоч трохи заспокоїлася. Зараз не час істерик. Зараз не час опускати руки.

— Думаю, якщо ти пригадаєш усіх своїх знайомих, то обов'язково знайдеш того, хто готовий подати руку допомоги добровільно, за власним, щирим бажанням.

Луна розуміла, про кого він говорить. Він говорить про себе. Але вона все ще мовчить на його слова. Хіба вона гідна його? Хіба вона може повісити на нього таку відповідальність та свої проблеми?