Розділ двадцять шостий

— О, Господи! Це так...так прекрасно! – Меган готова була розчулитися від такого, адже в дитинстві, але само як і в підлітковому віці вона мріяла потрапити у великий аквапарк з рідними, а про те, щоб орендувати його лише на себе – вона навіть не вірила, що таке можливо.

Забравшись на верх гірки, дівчина з радісним криком спустилася по ній, плюхаючись у басейн з кульками, що розлетілися у різні сторони. Один навіть потрапив їй в рот, від чого вона почала сміятися так сильно, наче це її останні секунди життя.

Вона сяяла. Девіл хотів, щоб вона сяяла яскравіше зірок, яскравіше сонця. Аби вона могла засліпити своїм сяйвом усіх, навіть тих, чиє життя було сповнене болю та темряви.

— Там є ще краща. Хочеш?

Він підійшов ближче, подаючи руку, за яку вона міцно взялася, вибираючись з басейну. Вона йому посміхалася щиро, так, як десять років тому. Так, як колись..

— Ти ще запитуєш? Звісно! Веди мене, мій Джине!

Вона потягла його за руку, не знаючи, куди, просто прямуючи прямо, туди, де є світло.

— Тоді нам в іншу сторону, – він ніяк не міг намилуватися її реакції, наче вона не доросла жінка, зі стабільним життям та роботою, а п'ятирічна дівчинка, яка вперше побачила парк розваг або ж поні. 

Меган як маленька поскакала, видаючи радісний писк кожен раз, коли натикалася поглядом на щось красиве та велике, або ж коли до неї доходило розуміння, що чоловік відвалив неймовірну суму грошей, та хворий проводить час із нею, аби зробити її щасливою. Але ж це тільки початок.

За цим промайнули вже як дві години. Жінка радісно оглядала приміщення, з'їжджала з гірок, а останні тридцять хвилин просто ніжилася у звичайному басейні, попиваючи якісь слабоалкогольні напої.

Девіл просто спостерігав за нею, мовчки ходячи хвостиком та дивлячись, аби вона піде не поранилась, а коли ж дівчина все ж заспокоїлася, підійшов до неї, пропонуючи напій та вирішивши побалакати з нею, перш ніж приступити до «плану Б».

Так і промайнули ще пів години, а отже – час приступати до наступного кроку.

— Мег? 

— Гм? – жінка лежала з заплющеними очима, відходячи від емоцій, та тихо замикала, даючи признаки життя.

— Мені потрібно тобі дещо показати. Одягайся і йди за мною. 

Меган розплющила очі, та повернулася до нього, намагаючись зрозуміти, що ще придумав цей божевільно-прекрасний чоловік.

— Дай п'ять хвилин.

Вона вибралася з басейну, та покрокувала до вбиральні, не забувши підібрати свою сукню, взуття та рушник. Волосся було мокре, але це її аж ніяк не хвилювало, адже навіть так вона прекрасна у своїй сукні. 

Повернувшись, чоловік вже стояв біля входу, якось нервово посміхаючись їй. Чи насторожило це її? Однозначно так. Але чи похитнулася її довіра до нього? Звісно, що ні.

— То...що ти хотів мені показати?

Девіл мовчав. Він мовчки взяв її долоні у свої, та повів вздовж зали, зовсім скоро завертаючи туди, куди нога Меган так і не ступила.

— Тут були ці двері? Дивно, що я їх не помітила.

— Вони однаково були замкнені. Ти б не увійшла сюди без мене.

— Ключі у тебе?

— Та ні, я просто вирішив тобі показати їх, – він саркастично повів ключами навколо її обличчя, на що вона закотила очі, та демонстративно відчинив двері, нахилившись, як звичайний слуга.

— Леді вперед.

Вона на це легенько усміхнулася, а у самої почали поколювати пальці від нетерпіння, ось тільки чого саме?

Там на неї чекав зал, повний різноманітних квітів білих та синіх відтінків. Неонове освітлення і сюди ступило, нагадуючи місячне сяйво, а одинокий стіл із двома стільцями привертав до себе увагу.

— Сідай. Зараз все принесуть.

Принесуть? Тут ще хтось є? Невже хтось бачив, як Меган бігала по залу та кричала як мала дитина? 

Однак, вона все ж сіла. Уже за хвилину сюди зайшов хлопець на вік двадцяти років, несучи в одній таці пляшку з вином та стакани, а в іншій – торт з написом «Для коханої».

Що відбувається? Вирішив і перекусити на її честь? Ні, тут щось не чисто.

Вони узялися за їжі. Девіл нарешті привітав її, побажавши всього, чого тільки можна, та налив їй вина, п'ючи за «твоє здоров'я та добробут, мила!».

Так вони почали трапезу. Але не це її бентежило. Бентежила повна тиша, наче вона залишилася одна в цій залі. Тут явно було щось не так, це їй підказувало власне серце, що віддавало удари вдвічі швидше.

Перекусивши, Меган все ж вирішила перервати мовчанку, аби зрозуміти, що відбувається.

— Ти ж не просто так мене покликав, хіба я не права?

Він кивнув. Він встав з-за столу. Він сів на одне коліно....Він... дістав маленьку білу коробочку у формі серця, в якій вже було очевидно, що саме знаходиться.

— Мег..я..я давно хотів тобі це сказати, але, – він відкрив її, демонструючи каблучку, яка була просто ідеальною в усіх планах, що не могло не перервати захоплене дихання у жінки. – Я любив тебе кожен день. Я знаю, що ти теж не лишалася байдужа до мене всі ці роки, хоч і була заміжня за іншого. Я був не правий. Не правий у всьому, я готовий це визнати та понести покарання. Але перед тим...чи готова ти стати як для початку моєю дівчиною, а як для ідеалу моєю дружиною? 

Каплі сліз так і не спустилися зі щоки, залишаючись на обличчі дівчини. Вона плакала. Плакала від щастя, від полегшення, від спокою. Тепер все на своїх місцях. Все, як і мало бути.

Кивнувши йому, вона спробувала стерти сльози, але вони зрадницьки стікали по її щоках, не бажаючи припинятися. Та ніхто і не був їм проти. 
Девіл повільно взяв її долоню у свою та надягнув перстень, все ще не вірячи, що це здійснилося. Що десятилітня розлука дійшла кінцю, а їхні відносини стали не те що такими, як раніше – вони вийшли на новий рівень. Тепер їх ніщо не розлучить.

Меган потяглася до його шиї, обхопивши її руками, та, вдихнувши його аромат, потяглася до його губ.

Їхній поцілунок був лінивий, солодкий, з присмаком сліз, але наповнений щирих почуттів. Тепер все буде гаразд. Тепер вони разом...навіки. 

Сьогодні для них не існує нічого, окрім них. Сьогоднішня ніч сповнена жару, який належить лише їхнім тілам. Сьогодні все іде на задній план. Сьогодні є лише він та вона.