Розділ двадцять четвертий

— А ти бачиш...з ним своє майбутнє?

Чи бачить вона з ним своє майбутнє? Так, звісно. Вже як десять років поспіль, створюючи різні сценарії перед сном, як самий звичайний підліток, що пізнав перше кохання.

— Я його бачу ще з першої нашої зустрічі...вже як десять років.

Вони двоє замовкли, думаючи про своє, та зрозумівши, що їм вже немає, про що говорити, спокійно розійшлися по своїм справам. Луна поїхала до сина, адже залишати його надовго не бажала, хоча з ним і сидить Кевін, а Меган вирішила заїхати до давньої знайомої, що колись її доволі сильно виручила.

Насправді, вона навіть не була впевнена, чи та до сих пір живе там, адже пройшло вже близько семи років, і вже не можна було стверджувати, що жінка нікуди не переїхала. Але вирішивши, що гірше вже не буде, вона поїхала до її будинку за містом. Він був маленьким, але доглянутим та доволі не поганим як для особи, що вже як двадцять років живе сама, будучи вірною своєму покійному чоловіку.

Тому дівчина підійшла до дверей, та постукавши декілька разів, стала очікувати. За дверима були чутні кроки, а отже, хтось таки тут живе, але чи вона?

— Ме..Меган?

На подив жінки, відкрила двері їй не п'ятидесяти літня жіночка, а молода дівчина, приблизно її віку, яка мала дещо схожі риси з нею. На щастя, вона знала її, оскільки їм уже доводилося бачитись тоді, тому сумніви щодо переїзду можна спокійно відкинути.

— Марія тут?

— Мама? Так...а ти, вочевидь, до неї? Заходь, – вона відійшла від дверей, даючи їй пройти, та зачинивши за нею їх, сказала йти за нею. Жінка сиділа на дивані у вітальні, дивлячись якусь передачу, та якби Меган не знала її, то по її вигляду подумала, що в неї недавно померла близька людина. Власне, так і було, адже чоловік для неї був усім, але це сталося аж ніяк не недавно, а близько двадцяти років, якщо пам'ять її не зраджує.

— Дитино..що ти тут робиш?

Жінка від щирого здивування ледь не впала через різкі рухи, але їй, здавалося, було начхати.

— Боже...я думала, що більше не побачу тебе..– вона підійшла до Меган, міцно, не зрозуміло звідки взявши сили, обійняла її, на що остання лише посміхнулася, погладивши по спині.

— Я теж рада вас бачити..Власне, я тут за порадою, щодо нього.

— Знову? Але як...

— Давайте присядемо.

Так. Саме вона, сім років тому, зустрівши Меган у себе на прийомі, змогла їй повністю, як вони думали, забути Девіла. Все ж, психологом працювати було її покликання.

— Так що стряслося? Він знову тобі сниться? Чи...

— Ні-ні, що ви. Ну, тобто так, але ні. Він..повернувся.

На це Марія нахмурила брови, але ніяк не прокоментувала, мовчки даючи їй знак продовжити.

— І він хоче повернути наші стосунки. Я...все так заплутано. Ось, через десять років заявився, як мій новий начальник, купивши наше видавництво, зробив мене своїм секретарем, і відразу дав зрозуміти, що хоче все повернути. І...чорт, в нього це виходить! Я..я не знаю, що мені робити. Все стало наче складніше, ніж раніше, я гадки не маю, що мені робити.

— Ти все ще кохаєш його? – якомога спокійніше мовила жінка, аби трохи заспокоїти дівчину.

— Так...так, звісно. Ці почуття, які я..тобто ми, намагалися забути, знову повернулися, а зараз він в лікарні, і у мене так... мені так боляче за нього..Що мені робити?
В її голосі звучали біль, відчай та безвихідь, що, здавалося, передавалося іншим, що навіть старенькій стало боляче за неї.

— Дитя моє...все буде гаразд. Ти знаєш причину...по якій він тебе покинув?

— Ми...ми не говорили про це, але так..я думаю, що знаю, в чому причина.

— Як гадаєш, у нього був вибір лишитись з тобою?

— Думаю..що так? – чи то стверджуючи, чи то запитуючи у себе, мовила вона, адже її мозок просто відмовлявся думати розсудливо.

— Він..так, він однозначно міг хоча б мені все пояснити.

— Але ти розумієш, чому він так вчинив?

—...Так, розумію.

— Тоді, думаю, нічого страшного не станеться, якщо ви спробуєте знову. Чи є ще щось, про що ти не сказала?

— Є. Декілька днів тому ми розмовляли, і в кінці він.. вибачився. Причому навіть не за те, що кинув мене на стільки років, а...за все, що буде. Я..я не знаю чому, але в мене таке відчуття, що давши йому шанс, він змову мене поранить..Знову розіб'є моє серце.

— Але..?

— Але я всерівно хочу бути з ним.

— Тоді...думаю, питання закрите? – вона допила свій чай, який принесла її донька, та встала з-за столу, крокуючи до своєї спальні.

— Мені час приймати ліки, через які мене клонитиме в сон. Думаю, тут навіть я нічим не допоможу. Слухай своє серце, мила. Лише воно тобі підкаже, що робити.
Так, звісно, а чого ще вона очікувала? Що Марія їй скаже відмовитися від нього? Жінка, яка попри свою вроду та талант, вибрала не гідного їй чоловіка, а звичайного хлопця, який мав тягу до алкоголю? Вона вибрала своє серце, вибрала чоловіка, що зовсім не рівня їй, але при цьому вона залишається йому вірною по сей день, хоча деякі чоловіки до сих пір залицяються до неї. Хіба ж не смішно?

Але вона права. Як там не було б, варто слухати своє серце, свої почуття, аби відчути себе щасливою. Адже, начхавши на них, можна втратити своє щастя, своє внутрішнє Я.

Після того дня ні Меган, ні Девіл, не шукали зустрічі один з одним. Жінка повністю віддалася своїй роботі, а чоловік – підготуванню до свята. До її дня народження.

Залишався лише один єдиний день. День, який вирішить їхні відносини, і поставить всі крапки над і. Був всього лише один шанс. Не було й шансу на помилку.

— То ти зустрінешся з..як там її?

— Елеонор. Я зустрінуся з Елеонор.

— А я? А як же я? – Роуз вдала ображеною, аби хоча б якось змусити дівчину переглянути своє рішення. Все ж, безкоштовно потусити на день народженні своєї подруги надто спокуслива можливість.

— Ми вже із нею домовилися. Я буду святкувати своє день народження з нею. До того ж, в тебе справ по горло. Сесії, практика. Я б на твоєму місці і не думала б про гульки.