Розділ двадцятий

Розплющивши очі, Меган побачила лише темряву, що свідчило про настання ночі. Тихо сівши на дивані, дівчина дістала телефон, аби глянути котра година, та побачивши два нулі, лише розчаровано потерла сонні очі. Дванадцята година ночі, дівчина все ще голодна, і єдине, що її тішить – вона на своїй машині, а отдже, можна не хвилюватися за відсутність нічного транспорту. 

Чи просинався Девіл, поки вона спала? Чи знає він, що вона провела з ним майже цілий день? Чи знає, як в середині себе вона переживає за нього? На ці запитання може відповісти лише одна людина, яка лежить з заплющеними очима неподалік.

Підійшовши до нього, Меган нахилилася, аби почути його рівномірне дихання, та краще їй не знати, що в цій темряві за нею спостерігають. Та й не аби-хто, а сам чоловік, який недавньо проснувся через пересохле горло.

— Що ти робиш? – його рівномірний, але охриплий голос розрізав тишу, пускаючи мурашки по тілу дівчини. Вона швидко відійшла, налякано намагаючись розгледіти його обличчя, але вона ніколи не була пристосована до темряви, тому швидко втрачала концентрацію в темних приміщеннях. І він це знає, тому переможно посміхається, знаючи, що вона цього не побачить.

— Як давно ти не спиш? – намагаючись зберегти холоднокровність, дівчина задала запитання, нервово стиснувши край кофти, наче це їй якось допоможе.

— Недавно проснувся. Подай води, в мене горло пересохло.

— А...так, звісно. Тут є світильник? - дівчина стала оглядатися в пошуках джерела світла, але чоловік випередив її, ввімкнувши його біля себе.

— Дякую...нічого не болить? Я можу викликати медсестру за потреби. Тримай, - вона взяла графин з водою, та наливши трохи у стакан, простягла чоловіку, зовсім не турбуючись про своє прискорене серцебиття. Адже вона звикла. Не в перший, та вочевидь не в останній раз.

— Не треба. Насправді я вже просинався вечором, але ти тоді так солодко спала. Мені про все розповів Кевін.

— Ясно..що ж, мені тут більше нічого робити, тому я, напевне, піду? – чи то стверджуючи, чи то запитуючи, Меган стала швидко шукати своє пальто та сумку, не забувши про свій телефон.

— Я буду чекати на тебе, Мег...– він спостерігав за метушливістю дівчини, яка просто не знала куди себе діти, а коли він сказав те, що хотів сказати давно – вона зупинилася, не розуміючи, про що він.

— Це одноразова акція, Дев. Я погодилась приглянути за тобою тільки через твою сестру, в тебе є Кевін та твоя мама. Окрім неї, за тобою є кому попіклуватися.

Обидва знали, що це не так. Обидва знали, що вони потребують один одного. Але доросле життя суворе, аби відстоювати свої права, їм необхідно брехати один одному, знаючи усю правду.

Але чоловік поклявся, що не відпустить її навіть під страхом смерті. Вона сама прийшла до нього. Сама доля їх звела, так чому він повинен іти проти неї? Кожному призначена своя доля, і якщо їм судилося бути разом, навіщо відмовлятися від неї? Хай які випробування життя на них не чекають, вони пройдуть їх. Разом. 

— Ти мені потрібна зараз, як ніколи раніше. Я знаю, що ти відчуваєш, але мені просто нікого просити. Тебе ніхто не замінить. Мама все ще залишається просто мамою. Брат все ще просто брат, а сестра все ще просто сестра. Мені потрібний той, хто вислухає, хто зрозуміє, хто підтримає. В нас однакові бажання, і лише ми можемо їх виконати. Я знаю, що поступив неправильно десять років тому, але в мене просто не було вибору...

— Вибір був завжди, Дев. Як мінімум говорити, чи навіть просто написати, тобі ніхто не забороняв. Ти поїхав у Францію, нічого не сказавши мені. Не повідомивши, не вибачившись. Ти залишив мене одну, пускаючи на самосуд моїм власним думкам. Я ходила з відчуттям провини, з відчуттям того, що це я якась не така. Що це я винна у всьому. 

Слухаючи Девіла, вона вже була готова розщулитися та простити його, але що? Не було вибору? Він був достатньо дорослий, щоб вирішувати самому. До того ж, він не був зобов'язаний виконувати їїостанню волю. Це був його вибір, його рішення.

— Знаєш, деякі люди чекають відповіді на своє повідомлення із дня в день, зовсім забуваючи, що мовчання теж відповідь. Я була серед тих людей, хто забув про це. Я очікувала від тебе хоча б щось, мучаючи себе сумнівами. Я ледь не провалила екзамени, які буквально вирішували все моє життя. І це все не через мене, як я собі думала. Це все через тебе, і тільки.

Меган покинула кімнату, на швидку ногу йдучи до машини, аби поскоріше поїхати звідси. Старі рани знову розкрилися, повідомляючи про скору істерику, а плакати через цього телепня зовсім не хотілося. Всі чоловіки одинакові. Вона в цьому впевнилась по власному досвіді. Її серце не витримає ще однієї поразки.

— Краще я залишусь одна до кінця свого життя, ніж буду знову ставати на ті ж самі граблі.

******

Сонячне проміння радісно зустрічало всіх жайворонків, які о сьомій годині ранку вже попросиналися, йдучи долати нові вершини.

Але в це коло людей дівчина не входить, і проснулася вона лише через не зашторені вікна, на які їй було начхати в ночі. Що ж, сама винна. 

Приїхавши додому, Меган дістала пляшку вина, з якою провела більшу частину ночі, запиваючи своє горе один на один з собою. Думала вона багато про що. Про їхні відносини з Девом зараз, події десятилітньої давності, намагалася почути своє власне Я, яке вперто мовчало десь у середині її душі. Тривог останнім часом стало значно більше, і перш ніж їх позбутися, потрібно зрозуміти причину їхньої появи. А для цього їй потрібно прислухатись до себе, аби вирішити цю проблему. Але що робити, якщо воно мовчить. Мучить душу щодня, але так і не назве причину. 

Щоб віднайти те Я, Меган напилася, адже на тверезу голову нічого не виходило, але який результат? Вірно – ніякий.

Та настав новий день, і як би їй не хотілося полежати у своєму ліжечку, робота сама себе не виконає. Та і у неї заплановані зустрічі на першу половину дня.