Розділ дев'ятнадцятий

— Може, поясниш, що це було?

В лікарні стояв звичний гомін, запах ліків тісно переплівся з повітрям, десь було чути голоса людей, а десь звук лікарського апарату.

— Без пояснень. Вона тобі сказала, в якій він палаті?

— Та ні...Я їй зараз подзвоню...

— Не треба, і так пройдемо, – Меган підійшла до дівчини біля реєстратури, та коротко привітавшись, запитала щодо Девіла.

— Є такий. Наразі в реанімації. Ким ви йому є?

— А...його сестра....

— Я його дівчина, це моя подруга. Сестра потерпілого не може зараз бути тут, тому й попросила моєї допомоги.

— А якби..

— Я всерівно б приїхала сюди, як тільки дізналася б про це.

Брехати Меган вміла, та досить добре, завдяки чому вона дуже швидко вмовила дівчину прийти до нього.

— Як ти...тепер в мене ще більше запитань. Звідки ти знайома з Луною, що вас зв'язує з Девілом і як ти так професійно брехала жінці? – запитання налетіли звідки не чекали, голова розболілася, а нерви потроху почали здавати. Хай які там стосунки не були у них, смерті чоловікові вона не бажала ніколи.

— Оль, я тебе прошу, закрий свого рота, – спокійним, трохи роздратованим тоном мовила дівчина, змусивши першу здивовано зупинитися та очікувати на пояснень.

— Ти взагалі тут ні до чого. Це я приїхала на допомогу до подруги, і я маю право знати що тут відбувається.

— Яке саме маєш право? Ти не входив в їхню сім'ю, та ти не є моєму якось найкращою подругою, щоб вимагати від мене тобі щось розповісти.

— Але ....

— Ми співпрацюємо разом, але не є подругами. Хочеш дізнатися подробиці – прошу, але не в мене, а в Луни, яка дійсно є нею. А тепер прошу не заважати мені. Я й сама не хочу бути тут, але як вже вийшло, тому оскільки мені не потрібна лишня головна біль, можеш іти по своїм справам, наразі ти тут не потрібна.

Сказавши, як відрізавши, жінка попрямувала швидше, обходячи бідолашну, та почала повний ігнор, оскільки голова справді почала тріщати від болі. А ПМС, здається, ще більше закаляє ситуацію. 

— Та щоб вас чорти побрали! Я хочу допомогти, а вони ось як зі мною розмовляють! Повірити не можу! – Олівія роздратовано попленталась назад, кидаючи блискавки в усіх кого бачила, та наостанок сказавши декілька прокльонів в сторону Меган, вийшла з будівлі. 

*****

Просидівши біля дверей декілька годин, Меган навіть почала сумніватися, чи не помилилася вона кабінетом. 

Білі стіни душили своєю одноманітністю, та у дівчини вже почалася маленька істерика, оскільки вона відчувала себе як справжня божевільна у лікарні для людей з психічними розладами. Так чи інакше, терпець урвався, і вона гнівно встала з крісла, вже бажаючи зателефонувати Олівії, аби та вернулася назад. Але як тільки вона дістала телефон, аби пожалітися Елеонор або Роуз, двері відчинилися, та звідти вийшов чоловік 40+ років, явно стомлений операцією.

— Ви до Девіла?

— Так! – на емоціях дівчина підбігла до чоловіка, бажаючи поскоріше дізнатися діагноз, хоча в середині десь зародилася тривога, що там могло щось бути явно серйозніше якимось переломом.

— Пацієнт прибув в критичній ситуації, але наразі його життю нічого не погрожує. В нього струс мозок, може бути короткочасна втрата пам'яті. Перелом ноги та ребра, через що на відновлення може піти деякий час. За ним потрібний догляд, причому двадцять чотири на сім, оскільки не відомо, що може трапитися. Я випишу необхідні ліки, а також їжу, яку йому не бажано вживати. Можете пройти за мною в кабінет? – лікар оглянув дівчину з ніг до голови, яка дещо розслабилася, хоч і переживання за свого коханого нікуди не ділися.

— А...Так, авжеж..

Вони двоє зайшли в кабінет, де заповнили та підписали все необхідне, але на щастя, чоловік був досить добрим, тому навіть запропонував чай,  аби дівчина заспокоїлася.

— Дякую...до побачення, містере. – попрощавшись, Меган повільно попленталася до палати, куди вже перенесли Девіла, та бажала поскоріше прилягти, перед цим випивши необхідну дозу валер'яни. 

Відпочинок необхідний всім.

Звук серцевого апарату порушував ідилію тиші, годинник на стіні пробив шосту вечора, а клацання пальців по клавішам ноутбука давало знати про присутність людини.

На щастя, дівчина мала вільний графік, ба більше – віддалена робота, тому зайняти себе вона мала чим. Єдиним мінусом було те, що вона зголодніла, а покидати Девіла вона не мала ніякого бажання, наче як тільки вона вийде, станеться непоправне.

Стук у двері змусив її підняти голову, де вона зустрілася з парою зелених очей, та видавивши стомлену посмішку, запросила людину у середину.

— Я приїхав підмінити тебе. Думаю, в тебе й так багато клопотів, а тут ще і він...Хоча я здивований, що ти стільки часу пробула тут і не пішла звідси. Власне, я привіз тобі вечерю, ти, напевно, зголодніла. 

Кевін підійшов до дівчини та простяг пакет, в якому знаходився ще теплий бургер та напій.

— Дякую,– Меган дістала бургер, та аби не заляпати ноутбук, закрила його, впираючись у стінку дивана. Наразі їй хотілося лише поспати, адже головний біль нікуди не пішов, а очі потрохи заплющувались, оскільки робота за ноутбуком не пройшла даром.

— Поспи тут. Потім поїдеш додому, нам не потрібна ще одна аварія у вигляді жінки, що заснула за кермом. 

Чоловік дістав з полиці покривало, та простягнув його їй, дбайливо забираючи ноутбук з дивану. Їй дійсно було необхідно відпочити, двоє це розуміли, тому без слів все виконали. Меган розляглася на маленькому білому диванчику, та накрившись, досить швидко поринула у царство Морфея. у сні їй снилися двоє маленьких дітей, які бавилися в пісочниці, а на лавочці сиділи дві молоді жінки, про щось мило розмовляючи. Найперший друг Меган – Оскар, який був по іронії долі сином маминої подруги. Ось тільки мами вже немає, власне, як і Оскара, який переїхав у Іспанію через два роки. За мамою дівчина неймовірно сумує, іноді їй хочеться відчути ту саму материнську любов та тепло, але наразі вона може отримати тільки холод та пустоту від світу цього, адже пригріти до свого тіла нікому.