Розділ сімнадцятий. Частина друга

Протягом наступних двох тижнів ми максимально обмежили контакт один з одним. Цілими днями ми виконували свою роботу, а поверталися лише вечорами. Не піднімали питання щодо їхніх відносин та подальшого майбутнього, оскільки знали, що ні до чого хорошого такі розмови не призведуть. 

Живучи разом, я зрозуміла, як же скучила за такими вечорами. Адже це було настільки правильно, в номері було настільки затишно, що хотілося пустити сльозу, адже втомлене одиноке серце віднайшло свій спокій. Той, хто вертався додому першим, мовчки готував вечерю на двох, зранку чоловік відвозив мене по справам, а перед сном ми могли переглянути якийсь фільм, при чому вибір давав лише мені, оскільки ніколи не сумнівався в моєму смаку. Ми насолоджувалися цими вечорами, адже прекрасно розуміли, що після відрядження ми розійдемося назавжди, ставлячи крапку в наших відносинах. 

Мені було цікаво, чому ж він пішов від мене, нічого не повідомивши, якщо кохав, але після розмови про його тітку пазл дещо склався, тому як би не хотілося підтвердити здогадку, не можна, оскільки це явно болюча тема для нього.

Адже чоловікам теж може бути боляче..

*****

Сонце повільно сідало за горизонт, поки я спаковувала свої речі. Відрядження підійшло до кінця, та вже завтра Меган буде сидіти у себе вдома, шукаючи нові вакансії на роботу. Розлучатися від такого вже звичного життя не хотілося, так само як і від самого чоловіка, але серце все ще носить образу, а його матір стоїть кам'яною стіною поміж їхніми стосунками. Їй не соромно зізнатися, що тепер бажання пошвидше піти від нього згасло, поки серце пробивало удар за ударом, відчиняючи для нього свої двері. Але угода є угода, гроші прийняті, вона пообіцяла, а заява на звільнення вже оформлена, тому шансу на відступ немає. Звісно, вона може начхати на все та просто поринути в його обійми, здаючи свої позиції, але тоді це вже буде не вона, а дівчина, ні на що не здатна, яка просто хоче сховатися від усіх проблем, наплювавши на інших. Тоді на неї чекатиме ще більше проблем, що допустити аж ніяк не можна. 

— Готова? – чоловік з якоюсь сумною та втомленою посмішкою зайшов в кімнату, оглядаючи уже зібрану валізу, та нічого не промовивши, підійшов до неї та обійняв, дозволяючи їм обом хвилину відпочинку, перед тим як повернутися до своєї звичної рутини зайнятості.

— Може..ти все ж передумаєш? – він не стане благати, не стане вмовляти чи ще якось маніпулювати, адже так зробить їй ще болючіше, чого собі точно не пробачить. Вона лише похитала головою, закриваючи тему, та відійшовши від нього, попрямувала до виходу, знаючи, що той забере її валізу. 

Всю дорогу вони їхали мовчки, не розмовляючи та навіть не обмінюючись поглядами. Мовчки пересіли на свій автомобіль, та мовчки доїхали до її під'їзду. 

Перекинувшись поглядами, вони мовчки попрощалися, після чого дівчина вийшла з авто, тримаючи в руках свої речі, та вдивлялася на те, як машина від'їжджала все далі й далі від неї, зникаючи за поворотом. 

— То ти  здалася? – знайомий до болі голос змусив Меган повернутися, але нікого не було, окрім маленького чорного кота, який був дуже схожий на того, який колись був у них двох. 

Ніяк не звернувши на нього свою увагу, дівчина попленталася додому, стомлено перебираючи кінцівками, та мріючи про звичайний сон.

Та лише засинаючи на своєму ліжку, вона крізь сон почула чийсь голос, який мовив всього лише декілька слів, змусивши її пустити сльозу:

«Хіба я вчила тебе здаватися? Я розчарована, доню...»

Голос покійної матінки, яка все життя відстоювала свої права, та вчила Меган не здавати свої позиції, як би складно їм не було, боляче розрізав тишу, викликаючи тихий плач дівчини, яка вже дев'ять років не бачила її. 

— Спочатку мене покинув Девіл, потім мама, Джеймс...коли ж це скінчиться? Невже люди говорять правду, що доньки відплачують своєю долею за гріхи їхніх найперших в житті чоловіків – рідного батька.