Розділ чотирнадцятий

— Вона..хотіла всиновити мене та забрати до Франції. – чоловік підняв погляд, спостерігаючи за реакцією Меган, та коли побачив її очі по п'ять копійок та роззявлений рот, легенько посміхнувся, беручи в руки чашку кави.

— Я тоді прийшов з університету. З порога вже було чути сварки декількох людей, а коли я зайшов у вітальню, так мене ледь взагалі не прибили на місці. Моя матір тоді не сильно приділяла мені уваги, а батько весь час був на роботі. Одного разу я пропустив пару, оскільки їхав у лікарню до хворого знайомого, так якась дура розповіла про це моїй матері. Вона злякалася, подумавши, що я сходжу з правильної дороги, і в цілях безпеки вирішила провести зі мною профілактичну бесіду. Ми з нею посварилися, і вона ображена напліла батьку, що я ходжу на сторону, що п'ю і вживаю всякий мусор. В дома був скандал, і я...втік до тітки. Вона з самого дитинства приділяла мені більше уваги, ніж рідна матір, тому без всяких запитань приютила мене до себе. Батьки дзвонили, погрожували, а Елізабет мовчки спостерігала, що було дуже дивно як для неї, а оскільки в мене на носі були екзамени, я на це ніяк не звернув уваги...Пізніше ми помирилися, і тітка вирішила діяти. В той день, виявляється, вона вимагала, щоб ті віддали мене їй, щоб ми переїхали туди і я там довчився. – Чоловік перевів подих, та, замовкнувши на декілька секунд, продовжив:

— Я не витерпів і пішов звідти, нерви вже не витримували, і я купив цигарки. Виявляється, мій і так перевтомлений організм не витримав і відключився. Якби не ти...я б загинув. 

У повітрі повисла тиша, яку ніхто не хотів порушувати, чоловіку більше не було що сказати, а Меган мовчки переварювала сказане. Склавши все від а до я, в неї виникла не дуже чудова теорія, яку озвучувати не дуже хотілося, тому вона вирішила закрити це запитання.

Адже після стількох років їй буде надто боляче, якщо вона дізнається справжню причину його від'їзду та їхньої розлуки.

— В травні буде рівно одинадцять років, як її не стало..– не відомо для чого, але мені захотілося якось підтримати його, хоча вдається в мене це геть кепсько.

— Я до сих пір пам'яю її бліде лице, вона навіть тоді піклувалася про тебе..Чудова була жінка. 

Договоривши це, я встала з місця, збираючи весь посуд, а прибравшись, попрямувала у свою кімнату, аби дати Девілу побути на одинці. 

Він просидів так декілька хвилин, після чого як ні в чому не бувало попрямував у свою спальню, та вже за хвилину стояв у прихожій зібраний, наче нічого такого й не було.

— Швидко ти, так куди ми відправляємось?

— Знаєш Майкла Берне?

— Автора «Три тисячі жертв»? Я чула про нього, але саму книгу не читала, як і його біографію. 

— Недавно він посварився зі своїм редактором, і той відмовився видавати його книги у своєму видавництві. В Майкла вже є написана книга, та він шукає, хто зможе співпрацювати з ним. Якщо ми продемонструємо себе в найкращому образі, він буде в нас на гачку. – промовивши це, Девіл відчинив вхідні двері та пропустив Меган, закриваючи ті на замок. Після цього вони попрямували до ліфту, який, очікувано, був пустий, оскільки в таку рань люди або вже на роботі, або все ще сплять. 

— Переманити таку людину, звісно, чудова ідея, слава й все таке, але він написав всього лише одну книгу, звідки така впевненість, що і ця книга буде вдалою? – ставши біля чоловіка, мовила жінка.

— Саме тому і треба читати відомі книги. Хай це його і перша книга, я більш ніж впевнений, що він пише не вперше. Написати таку міг лише чоловік з досвідом, успішним навчанням та чудовим відчуттям й уявою. Також він начитаний, оскільки в книзі не раз були посили на інші книги відомих письменників.

— Що ж, допустимо, ми з ними розберемося. А далі що? Все ж, наврядчи він займе нам цілий тиждень.

— Звісно, я планую розширити наше видавництво та побудувати декілька бібліотек в Сіетлі. Ну і звісно зустрітися ще з декількома потенційними клієнтами..– двері ліфту повільно відчинилися, і пара вийшла в зал, синхронно крокуючи до виходу. Декілька людей звернули на них увагу, здивовано спостерігаючи за ними, а одна літня людина взагалі підійшла із запитанням, чи не рідні вони, адже дуже схожі. На таку заяву вони лише мило посміхнулася, адже ще в далекому минулому, коли Девіл був в одинадцятому класі, а Меган в дев'ятому, вони справді вели себе як рідні брат та сестра, частенько гуляючи разом. В той час хлопець готувався до вступу та екзаменів, точно так само як і Меган, і вони вирішили допомогти один одному з навчанням, оскільки у хлопця були деякі проблеми із лінгвіністикою, а дівчина не дуже добре володіла математичними науками. Згодом, коли він поступив в університет, Меган стала вивчати французьку, якою той володів на чудовому рівні, але розповідати про це вона не стала.

— Здається, сама доля звела нас, якщо навіть прості прохожі відмічають нашу схожість..– промовивши це, він почав ловити таксі, оскільки замовляти було надто клопотливо для нього.

Згодом у нього вийшло зловити таксі, та коли вони сіли, дівчина ледь не подавилася водою, якою просто хотіла освіжити горло.

— Good morning, to Yesler, please.

— To the restaurant?  

— Yes, please.

— Оkay.

Меган, почувши знайому назву, ледь змогла опанувати себе, оскільки в тому ресторані було справді досить дорого, і їй було не соромно зізнатися, що це влетіло б їй в копійку.

— До Єслера? Там все дорого, чому туди? – Девіл її питання проігнорував, оскільки сам вибирав місце зустрічі, і вибрав його лише для того, аби показати Меган поняття розкоші. Хоча є і дорожчі ресторани.

— Як там його звати? Майкл? Щось не пригадую щоб автори початківці були настільки багатими, – ніяк не могла заспокоїтися дівчина. На таку заяву хлопець ледь стримав себе, аби не посміхнутися, та просто відвернувся до вікна, думаючи про щось своє.

- Excuse me, are you local? – водій на секунду повернувся до чоловіка, даючи йому зрозуміти, що звертаються до нього, а коли той звернув на нього увагу, спокійно продовжив: «I know this is not a very appropriate question, but my daughter wants to move from here to somewhere else, so I would like to ask you where exactly it would be possible to go.»