Розділ п'ятий

День повільно змінився на ніч, замість сонця над небом висів повний місяць, а зірки ховалися за товстими хмарами. 20:18. Половина працівників закінчили зміну, а половина дороблює свою роботу. А Меган теж закінчила свою зміну. І теж закінчила свою роботу. Але досі тут, чекає на покарання.

Дівчина вивчила весь його графік, підготувала звіт та перевірила документи на його столі, які взагалі були не її роботою. Їй набридло чекати. Чоловік мав сьогодні відразу декілька зустрічей, а після цього повинен був поїхати в свою власну компанію, чи що там у нього, дівчина може тільки здогадуватися, а їй віддан наказ очікувати його. Тому Меган більше нічого не залишається, як сидіти в кабінеті. Голодна, стомлена, та одна зі своїми думками. І з тривогою..

Що він задумав? Спеціально тримає мене, щоб ми потім залишились одні? Що він збирається робити? А той співчутливий погляд від Кевіна та дивна усмішка? Господи...чого в мене таке жахливе передчуття?

Дівчина починала все більше нервуватися, зовсім не помітивши, як у кабінеті стало на одну людину більше. Вирішивши з горя випити каву, дівчина повільно встала з місця та обернулася, відразу застигши на місці, де прямо на столі сидів Девіл, уважно дивлячись за реакцією дівчини. А в неї зараз ой яка весела реакція. 

— Коли ви..хоча ні, не так. Якого чорта я повинна сидіти тут весь день, якщо роботу свою я ще три години тому закінчила? 

Меган не злилася. Вона була втомленою та нервовою, адже знала надто добре цього чоловіка, щоб очікувати в покаранні щось звичайне. Дівчина нервово дивилася на нього, очікуючи на відповідь, але замість того просто спостерігає, як чоловік відсовує своє крісло та сідає на нього. Дістаючи з кармана якийсь пульт.

Клац. Двері зачинилися на замок.

Ось тепер дівчині стало страшно, адже вона чудово розуміє, що без його дозволу вийти звідси не зможе. Вона не переживала що її наб'ють чи ще щось, але те, що він зробить щось не дуже класне, вона відчувала кожною клітиною свого тіла. Меган навіть говорити боялася. А коли він озвучив покарання, так взагалі зблідла на декілька тонів, забуваючи як дихати. 

— Підійди до мене. – Девіл сказав це спокійно в суворому тоні, але в очах бісики грали, очікуючи продовження. Меган страшно. Але вона підходить. Близько, так, що він може легко взяти її за руку та міцно тримати, аби не втекла.

— А тепер..сядь мені на коліна лицем до мене та поцілуй. В губи. 

А. А ось і переможна посмішка, очікуюча шоу. Ні, я не дура. Я знаю для чого це. Наш перший поцілунок...був саме таким. Він хоче нагадати, розворушити мої спогади та почуття, які все ще десь покояться в глибині душі. Я не буду. Хай там як, хай він замкне двері, та я не буду. Нізащо! 

Але перш ніж Меган додумалась відійти в сторону, чоловік трохи припіднявся, та взявши її однією рукою за талію, а іншою за руку, потягнув на себе, кладучи її собі на коліна. І зможе ж таки. Вона ще не встигла отямитися від такого, як її губи накривають інші, гарячі, солодкі. Жадані.

По тілу проходять, здається, міліони мурашок, коли Меган відчуває міцну хватку на талії та сідницях, поки її руки покояться на плечах Девіла, та такий ніжний, але водночас страсний поцілунок, з напором, що хочеться розпастися на молекули та атоми. 

Втомлене тіло знову набирає енергію, розповсюджуючи збудження по кожній клітині тіла, а губи так і хочуть відповісти поцілунку. Хочуть продовження. Але його не буде.

Десь у середині дівчини внутрішній голос підказує, що треба тікати, поки давно закинуті почуття до нього не пробудилися, а бажання продовження не затьмарили мозок. Тому Меган не знаходить кращого, ніж дати йому смачного ляпаса та швидко забрати в нього пульт, вибираючись з міцних обіймів. А той не противиться, просто спостерігає, як дівчина, збуджена та збита з толку біжить до виходу, забуваючи свої речі, та прямує до туалету, де може взяти себе в руки. А той тільки чекає, коли вона почне ловити таксі на виході, та зрозуміє, що без речей, які дбало принесе її начальник, відразу підвозячи її. 

Меган забігає в туалет, повторюючи собі як мантру все нормально, все гаразд. Але нічого не гаразд, адже вона все ще хоче розвернутися та пірнути в його обійми, отримуючи всього його та віддаючи всю себе. Жуть. 

Вона знає, для чого він це робить. Знає, що це являється покаранням лише для неї, адже кожна співробітниця, не беручи декількох жінок, захоче цього поцілунка, захоче віддати себе йому. Він знає на що давити, він бачить кожну мою емоцію, він читає мене як книга, повільно, але впевнено наближаючись ближче до входу мого серця. Де він відкриє двері без ключа. Адже йому там завжди раді. 

Важко повірити, але після їхнього розставання вона повністю занурилась в роботу та навчання, свою самореалізацію, зовсім забувши про те, що може відчувати щось до когось. Вона мала друзів, спілкувалася з ними, але зовсім не дивилася на представників протилежної статі, як на об'єкт обожнювання. Друзі, не більше.

Помічаючи в дзеркалі кров на своїй губі, вона знову подумки б'є себе, адже, здається, взяла за звичку кусати свою губу, зовсім не помічаючи болі, та поспішає промити рану. Але замість цього дівчина застигає на місці, адже це не її кров, а губа в неї ціла цілісінька. Отже, це кров...Чорт!

Меган стає соромно за себе, тому вирішує якомога швидше дійти до дому, подалі від лишніх очей. Та не тут то було. На вулиці почався дощ, тому ідея йти пішком успішно провалюється, через що дівчина вирішує викликати таксі. Та не знаходячи свою сумку, дівчина зависає на декілька секунд, намагаючись зрозуміти те, що тут відбувається.

— Не це шукаєш?

Меган різко повертається, зустрічаючись впритул з лицем чоловіка, який щойно стояв прямо за її спиною, нахилившись над вухом. Піднявши збентежений погляд, вона бачить свою сумочку, яку він тримає в своїх руках, спостерігаючи за нею. А вона що? А їй ніяково, погано. Їй необхідно прийняти заспокійливе, як найшвидше.

— містер Девіл, прошу вас...давайте ви просто віддасте мені сумку та ми розійдемося по своїм справам. – Дівчина винувано дивиться на землю, боячись глянути в лице, адже там повинна бути рана на губі, яку вона сама ж і зробила. Зараз це усе було для неї схоже на каторгу, повільну, шалену, таку, що годі й думати.