3.1.
Полковник зібрав усіх старших в своєму курені.
– Ворог сховався в цьому яру, – показав він на макеті місцевості, на швидку руку зробленому на землі посеред куреня.
– Скільки їх, ми не знаємо, добре заховалися. Розвідники порахували дими, але настільки близько підійти, щоб взнати кількість не змогли…. Думаю доцільно провести розвідку боєм. Хто заперечує?
Заперечень не було.
– Хто візьметься? – запитав полковник.
Старші переглянулися.
– Я візьмуся, – тихо мовив Біломир, що стояв позаду усіх.
Полковник полегшено зітхнув про себе. На це він і сподівався.
– Скільки тобі потрібно воїнів? – запитав він.
– Ніскільки, – відповів Біломир. – Ми підемо втрьох.
Старші зашепотіли.
– Ти що, Біломире? – полковник аж очі округлив. – Не знамо скільки їх там, але сотні, ніяк не менше.
– Нічого, – відповів Біломир. – Ми впораємося.
3.2.
Виходили за півгодини до опівночі. Оголені до поясу, зі зброєю, із зав’язаними чорними пов’язками очима.
Попереду Біломир, ледь позаду Гнат зі своїми шаленими шаблями і Остап з велетенською сокирою.
Коли йшли по табору, усі хто попадався їм на шляху, відступали в сторони, бо відчували ту холодну, неземну лють, якою від них віяло.
В цю добу похід і закінчився.
Біломир, Гнат і Остап повернулися під ранок, все також із зав’язаними очима, вкриті кіркою ворожої крові.
Ворог відступив…. Втік в жаху.
Ще довго в їхніх племенах передавалися із уст уста легенди, як одного разу на їхній табір напали три демона, що крали душі, від яких порятунок був один, тільки тікати…
Хто знає з якого світу вони прийшли? Зі світу живих, зі світу мертвих чи з того, що поміж ними?