Глава IV

У кімнаті ставало все дедалі темніше. В центрі приміщення сиділа дівчина, а навколо неї витали різні темні тіні. Дівчина шепотіла якесь заклинання, і тіні одразу то зникали, то появлялися, то щось нашіптували самій дівчині. Через декілька хвилин все закінчилося. Дівчина встала і підійшла до особи, що здалеку спостерігала за всім дійством. 

- Вже краще. - підтримала жінка, що стояла здалеку. Це була жінка, десь 30 років.

- Та де там, все, що я можу - це прикликати тіні і відігнати назад. - засумнівалася Ембер.

- Твоя бабуся навчилася цьому аж через тижднь після отримання сили, а ти одразу, на наступний день опанувалат це мистецтво. Ембер, ти дуже талановита, просто не усвідомлюєш це. 

- Ти так думаєш? 

- Мамо, а ти б хотіла мати цю силу? - неочікувано спитала дівчина, - ти б хотіла бути демоницею?

- Посереднє запитання ти задала, - задумавшися усміхнулась мама, - ні, мені завжди подобалось бути людиною, а бачачи, які старання вкладала твоя бабуся щоб втримати цю силу, я ще більше переконалася що я подобаюся собі людиною. Для мене це все було занадто, а твоя бабуся була не такою - вона ворожі війська нищила одним лиш поглядом, у твої роки вона була видатною войовницею. Я  в неї не пішла цим, а от ти повністю перейняла її характер, і ще свого батька - не відступаєш без бою. Я пишаюся тобою, люба. Залишайся завжди собою, байдуже що комусь це не подобаться.

- Дякую тобі моя рідненька! Я щаслива, що ти довіряєш мені. Ходімо, я повинна вам усім дещо сказати, дещо дуже важливе. - схоже, дівчина через щось переживала. Це її рішення могло змінити долю раз і назавжди.

- Що таке? Мені варто почати переживати, Ембер? 

- Ні, ходімо за стіл, я після вечері вам все розповім. 

Розаліна почала непокоїтися, ще ніколи вона не бачила своєї доньки такою серйозною. "Хоч би не щось небезпечне. Чомусь на душі так неспокійно!" Вона не могла пояснити цього почуття, однак щось таки тривожило жінку. Щось таке, наче донька влипла в якусь небезпечну пригоду. 

- Все, ми поїли, розповідай доню, що сталося, що таке важливе ти хотіли нам розповісти? Нужбо, не тягни коня за повід, розповідай! - нетерпляче сказав батько Ембер, Вільям.

- Любі мої, я вас усіх люблю, але ... я вже вирішила... це остаточно ... я вирішила вирушити в Нефрит і зупинити те свавільство, що діється там! 

Враз всі завмерли - в кімнаті настала суцільна тишина. Ніхто не посмів промовити й слова, та враз тишину порушив батько.

- Ембер, ти ... що ти таке кажеш? 

- Я вирішила, я вирушу туди і допоможу бідному поневоленому народу. А заодно і врятую нашу державу. Я є демоницею, все вийде.

- Я так і знала, що ти щось божевільна затіяла, так і знала! - сплеснула руками Розаліна, - ти нікуди не ідеш! Не придумуй собі якихось геройських місій! Подивись на себе - та тебе вб'ють швидше, ніж ти переступиш їхній кордон! Ні, ти нікуди не ідеш, точка!

- Матусю, вибачай, але я не просила у вас дозволу, я ставлю вас всіх перед фактом, якщо мені випала нагода захистити Вітчизну - я скористаюся нею!

- Ні, Ембер, не роби дурниць! Не забивай собі голову цими божевільними дурницями! Розмова закінчена! Іди до себе в кімнату - тобі заборонено виходити з кімнати і брати в руки меч! - гримнув кулаком по столі батько. Та Ембер, схоже, вже все вирішила.

- Батьку, ти все не так зрозумів, - я вчора цілу ніч думала і прийняла таке рішення, вам я кажу щоб попрощатися. Мене ви не переконаєте. Прощайте. 

Ембер змахнула сльозу зі щоки, прошепотіла заклинання, чорні тіні оточили її, і вона зникла серед них. Коли тіні розвіялися, Ембер не було за вечірнім столом. 

А тим часом у Нефриті. Юка і Домінік знаходилися у великому приміщенні, і щось жваво обговорювали. 

- Домінік, я розумію тебе і підтримую, але яким би він не був - Фарид все-таки був моїм другом і допомагав мені скільки! Він зробив так, що народ Нефриту полюбив мене, я йому багато чим зобов'язана, його не можна вбивати! Тай тим більше, якщо ти його вб'єш, Ніард тоді точно захоче помститися! 

- Юко, я погоджуюся з тобою, його не можна вбивати, але якщо показати їм свою силу... Адже у нас є двоє полонених... - зауважив Домінік задумався. 

- Ти про що, стривай, я здогадуюся, Ян - ти хочеш його вбити, і тим показати Ніарду, що вони не переможуть? Я вірно здогадалася? 

- Все так.

- Ну що ж, це війна, якщо іншими способами ми не досягнемо миру, відправляй до нього палача, поки ніардівці не здогадалися що й до чого. А я тим часом підшукаю місце, куди можна було б помістити Фарида, та так, щоб Ніард не знайшов. 

- Щось маєш вже на думці? - спитав Домінік.

- Та є одне місце. Але потрібно переконатися. 

- Ясно, ну гаразд,іди. Тобі потрібна допомога?

- Ні, ти ж мене знаєш, я любого переможу, - усміхнулася Юка.

- Щасти! - промовив Домінік і обняв Юку. Потім дівчина вийшла на двір, а Домінік повернув у залу.

"Я стала на шлях,з якого не зійти уже. Я приведу до ладу цю країну, допоможу Домініку правити Нефритом без перешкод, я досягну влади і за її допомогою буду виганяти хаос із царства. Мені потрібна ця влада, щоб нарешті створити такі закони, яких всідотримуватися. Я візьму під владу закони держави, Домінік буде завойовувати і правити, а я буду готувати закони, якими він буде правити. Я допоможу Домініку довго втриматися на троні. Здається, все чудово. та чому ж на душі так магікоти шкребуться? Ян... Шкода його звісно, але інакше не бути... Для перемоги потрібні жертви... Ян також мені частенько допомагав, та все ж він був бунтівником, Домінік не міг вчинити інакше... Зараз мені потрібно бути поруч хоч би там що і доомогти йому у цій нелегкій справі відновлення царства!" - так по дорозі роздумувала собі Юка. Дівчина розуміла, що асиньці і решту народу Нефриту будуть засуджувати її за такі дії, щойно дізнаються, але дівчина точно знала, що так було потрібно, бо немає перемоги без жертв. "Нехай собі думають і застерігають скільки хочуть, а я буду діяти так, як вважаюза потрібне!" - постановила собі так дівчина.