Розділ 17. «Cвітло у кінці тунелю»

Коли ти стоїш на колінах, ані світ, ані всесвіт більше не мають жодного значення. Перетворившись на сліпого, важко довіритись своїм органам чуття, які ще намагаються зберегти організм від невідворотної загибелі.

Ось так я лежала на холодній підлозі темниці і все здавалось страшним маренням. Сном, який ніяк не закінчувався, хоча відчуття були реалістичні та правдиві. Вітер, протяг, дощ за вікном, темрява, що огорнула все вже було пусткою. Навіть ці щурі…

«Щурі?!» - здивувалась я і з ще більшим жахом повернула голову.

Їх було десятка зо два. Всі, як один, дивились у мою сторону. Тієї миті мені здалось, що жахливішої картини для останніх хвилин життя годі і шукати.

- Чого ви приперлись! – крикнула я і махнула рукою, але жоден із них не поворухнувся. – Ще рано! Геть звідси! – закінчила я свій виступ і тупнула ногою, однак нічого не змінилось.

Щурі дивились на мене, немов оцінюючи, яка частина тіла найсмачніша і з якої б то почати гризти. Від безсилля я знову опустилась на коліна і мовила тихим і безпорадним:

- Кусайте, але швидко… Дайте хоч померти не надто болісною смертю…

Гризуни швидко закопошились, і декілька із них підбігли до мене, але…

Не вкусили, а ніби спробували щось показати. Тикаючи своїм носом мені під руки, вони наче пробували тягнути мене вперед. Немов собаки, які знайшли загублену іграшку та намагались змусити господаря знову кинути її їм.

Піддаючись, я підвелась і пішла у напрямку діри, що була в кутку. Щурі знову заметушились і почали обгризати шви навколо каменів. Нарешті я змогла придивитись, що каміння тут було меншим та вимощеним не таким чином, як решта. Шанси на те, щоб вибратись із пастки зросли, принаймні я на це сподівалась.

Понишпоривши камерою, я знайшла невеликий уламок каменя і почала витягувати плити із яких складалась підлога. Сказати чесно, це було важко, однак часу було обмаль. Кожна хвилина, а то і секунда була на рахунку. Щурі, наче шалені, допомагали мені і через декілька хвилин все було скінчено.

Мої руки стали враз липкими, а нігті почали боліти. І без жодних пояснень я могла зрозуміти, що долоні були повністю в шрамах, з деяких із них текла кров.

Гризуни, один за одним, почали спускатись вниз. Прохід, який ми прорили був доволі маленький, однак для мене, схуднувшої не на один кілограм, тепер залишалось питанням техніки – спуститись вниз і слідувати за щурами.

Найбільший із них затримався і почекав поки я піду за ним. Підійшовши ближче, зупинилась. Аромат, що ішов із середини був не надто приємним м’яко-кажучи, однак, затамувавши погляд, я почала спуск. Тунель був не великий. Діаметр не більше сорока - п’ятдесяти сантиметрів, він тягнувся на декілька десятків метрів вниз.

Впираючись у виступи, я поволі спускалась за щуром, який наче провідник, вів мене далі.

Через хвилин п’ять, я зупинилась і перепочила. Триматись за виступи, із яких складалась внутрішня стіна, було доволі важко. Пальці почали ще більше боліти, однак тіло розігрілось до такої степені, що холод більше не відчувався. Знизу все чіткіше дочувались звуки води, яка билась об пороги та створювала піну.

«Не вистачало ще того, щоб розбитись після таких мук!» - обурилась я, але взявши себе в руки, продовжила рухатись.

Три метри нижче від місця моєї зупинки був отвір, який вів в середину скелі. Якби не звуки, які створював щур, я б на нього і не звернула уваги, продовжуючи спуск подумавши, що це один із стоків, але гризун запищав, коли моя голова порівнялась із ним.

Радості моїй не було меж, коли спуск вниз скасувався і довелось почати підіймання вверх. Хоча веселитись передчасно це те саме, що самого себе обдурити. Як виявилось пізніше, повзти вверх майже по вертикальному схилу було набагато важче, ніж спускатись. Щораз доводилось робити зупинки, щоб перебороти приступи запаморочення.

Щур, разом із мною, також зупинявся і чекав поки я продовжу рухатись. Жодного поспіху із його боку не було, наче все ішло за його планом.

«Краще вже було вмерти, - сердилась я, піднімаючись до гори. – Перегризли б мені горлянку у камері, хоча б не мучилась… А можливо це також западня?»

Проте відкинувши сумніви продовжила рухатись. Кілька разів ми проминали отвори, від яких тягнуло протягами, інколи пил із них попадав мені в очі, від чого текли сльози. Вкінці-кінці я виглядала на справжнього монстра із Хелоуіна.

«Уявляю, якою б була реакція дітвори, якби я вийшла перед ними посеред ночі…»

Після останньої зупинки терпіти довелось не довго. В кінці нашого шляху спочатку я не могла розгледіти нічого чіткого, але прилізши ближче, зраділа. Із далеку долинали краплі дощу, які тарабанили по камінні, а із щілин виднілось тьмяне світло.

Долаючи останні приступи запаморочення, я підповзла в притул та штовхнула плечем те, що закривало вихід. В середину із шумом відкрились невеличкі двері і я, ковтнувши якомога більше свіжого повітря, вивалилась на холодну поверхню.

Переді мною пробігся щур і миттю знову зник поміж каміння, що було розкидано повсюди. Двері, які прикривали вхід, також були не звичайними. Ззовні вони нагадували частину скали. Навіть із допомогою освітлення їх важко було б помітити, а в печері було доволі темно. Лише один факел яскраво виблискував на протилежній від мене стіні. Поряд із ним лежала шкура ведмедя та ще якісь дрібні речі, із яких я могла розгледіти лише казанок та трави, що були розкладені поряд. Все інше було заховане в невеличку сумку, яка стояла поряд.