Розділ 16. «Темниця»

Холодним повітрям та сирістю війнуло, коли розплющила очі. Тіло нило та трусилось, а голова розколювалась на дрібні кусочки. Стукаючи зубами, я спробувала підвестись, однак із першого разу цього мені не вдалось.

Сівши посеред кімнати, я труснула головою і спробувала прийти до тями. Свідомість поверталась повільно і лише за кілька хвилин, змогла оцінити обстановку.

Перше, я і досі була живою! Ущипнувши себе за руку, я відчула біль і мимоволі посміхнулась. Це свого роду було добре, адже залишався шанс хоча б щось зрозуміти і змінити.

Друге, кімната була темною, але просторою. Сирість та протяги могли свідчити про те, що я знаходилась у темниці. Її, звичайно, давно не використовували за призначенням, тому в повітрі витав запах плісняви та застояного повітря.

Третє, навколо тиша – значить я сама.

«Де решта?» - запитала я себе і стала прислухатись.

Тиша, суцільна тиша, яка порушувалась ледь чутним свистом, що ішов від протягу. Однак, просидівши декілька хвилин, почула мирне дихання неподалік і зраділа. Та радість моя не тривала довго. Навряд чи ця інформація допомогла б мені вибратись із камери.

Голова почала боліти, а тіло нити. Здавалось, що я випила перед цим цистерну спиртного, а не кілька ковтків.

«Але для чого? – почала я запитувати себе. – Чому граф приспав нас та ув’язнити? Що взагалі відбувається в цьому палаці? І скільки часу я проспала?»

Питання линули одне за одним, поки я сиділа і приходила до тями. Мозок занадто повільно починав працювати, ніби хтось навмисне тиснув на гальма і змушував уповільнити мої думки.

«Шок!» - констатувала я. – «Ще не отямилась остаточно і адреналін, який прилинув до мозку не поширився організмом…»

Камера, в яку мене кинули, була просторою. Приблизно три на чотири метри. Темні, гладкі стіни, які з середини були покриті якимось слизом. Нюхнувши їх запах, я зрозуміла що це пліснява. Їдкий, противний запах зіпсованих грибів викликав нудоту.

В дальньому куті була лавка, прикручена двома ланцюгами із дальньої сторони до стіни, а знизу поставлена на дві опори, які з’єднувались суцільною планкою. Посередині цього «ложа», лежала моя куртка, в якій я була ввечері.

«І четверте, вони обшукали мою кімнату… і напевне забрали книгу… Чорт!» - вилаялась про себе і стиснула кулаки зі злості.

Поряд із дальньою стіною, був невеликий отвір. Скоріше за все нужник. Від нього тягнуло запахом перегнивши овочів, зіпсованих продуктів та стухлого м’яса.

«Значить з’єднана із місцем, куди скидають відходив! – подумки сказала я собі. – Але наскільки далеко до того місця?!»

Підвівшись, я пройшла до отвору та кинула камінь, який підібрала біля нього. Деякий час хвилини він падав у низ, вкінці хлюпнувши об воду. Оптимізму це не додало. Навіть попри мою худорляву статуру, я не змогла б пролізти крізь неї. Окрім цього, плавати я не вміла. Отже, шанс вибратись звідти стали ще меншими, а останньою реальною можливістю буде напад на охоронців. Проте і цю думку довелось відкинути, адже з Міртл можливо можна було б справитись, однак дворецького я б не перемогла. Сподіватись же на те, що граф власноруч буде виводити нас звідси були майже нульовими.

«Навіщо мучити себе, якщо можна залишити нас тут та вірну погибель?!» - запитала я себе і присіла на лавку.

Видихнувши повітря, я обхопила руками голову і ледь не завила із відчаю. Підвівши погляд, я побачила кайдани, що лежали навпроти і були прикріплені до стіни. На фоні загального антуражу, вони виглядали доволі новими. Підійшовши ближче, я придивилась до них та підійняла. І справді, їм було не більше, ніж десять років. Іржі практично не було, основа взагалі виблискувала у місячному світлі, яке ледь проходило крізь ґрати, що знаходились на висоті в чотири метри.

Поряд кріпились декілька ланцюгів, але їхній вік був доволі поважним. Доторкнувшись до них, я відчула як іржа посипалась додолу і залишилась на моїх руках. Поряд із ланцюгом, лежали обладунки лицаря. Точніше один із його елементів, а саме стальна жилетка, яку вдягали під низ. Розгорнувши її, я жахнулась та відскочила назад – в середині лежали людські кістки.

- О, Боже… - прошепотіла я і повернулась назад на лавку.

Відчай, справжній, шалений і нестримний відчай охопили мене. Руки почали труситись ще більше. Тепер не тільки від холоду, а і від страху. Не часто доводиться переживати такі хвилини. Лише тоді, коли людині загрожує справжня небезпека, нерви натягаються як тятива лука, а серце стукає в шаленому темпі, можна відчути такий прилив адреналіну, який охопить кожну клітину твого тіла, тоді і страх буде таким же шаленим. Ти готовий битись об стіну, гризти граніт, лише для того, щоб вибратись із халепи, в яку потрапив. Це, зазвичай, є найбільшою помилкою. Паніка, яка охоплює в такі миті, якщо її вчасно не зупинити, заволодіє мозком та помислами і думати раціонально вже не вдасться. Краще померти, ніж мучити себе таким чином.

Якщо ж вдається взяти себе в руки, заспокоїтись і мислити спокійно та виважено, то ще може випасти нагода для того, щоб врятуватись із ситуації, в яку потрапив. Згадавши уроки йоги, якими свого часу займалась, я сіла в один із асанів і почала спокійно дихати. Поза воїна допомогла подолати внутрішню слабкість і сфокусуватися. Я усвідомила, що всередині панує мир. Я на своїй стороні, Я сама і є сила Мозок почав переходи у стан спокою і тремтіння рук та тіла поволі заспокоїлось. Увійти у стан нірвани  мені все ж таки не вдалось, але нерви заспокоїлись.