Розділ 15. «Крок до щастя і в провалля»

Перші вечірні тіні починали спадати на стінах замкових укріплень, коли ми наблизились до воріт. Природа засинала і тиша знову запанувала над горами. Проїжджаючи повз один із перевалів, я знову помітила голову вовка, який нібито ховався за каменем. Проте придивившись, знову була розчарована. Моя уява розігралась не на жарт після відомостей у селищі.

«Скоріше б це все закінчилось і ми поїхали із цього зловісного місця!» - думала я, коли ми в’їхали в середину.

Коли я увійшла в будинок, мене зустріли гучно. Кожен із трьох намагався щось сказати. Немов малі діти, вони кричали один поперед одного.

- Доброго вечора, пані Олю! Як дорога?! – говорив Артем Федорович.

- Олечко, дорогенька ти не повіриш, що я знайшла в бібліотеці! Я тобі зараз таке розкажу… - бубоніла Настя.

- Моя дорогенька, як з’їздили? Які нові вісті в селі? – спокійним тоном промовив Федір Олександрович, але на обличчі в нього було лише одне, а саме бажання дізнатись як там його кохана.

- Не всі на раз, - відповіла я і підняла праву руку вгору долонею до всіх. Це подіяло і запанувала тиша.

- Я Вам краще все розповім після вечері. Дорога була далека і я трішки втомилась. Дозвольте я прийму хоча б душ та перевдягнусь, а там питайте скільки захочете. Добре?

Всі погодились і я попрямувала на гору. Повністю побути на самоті не вдалось, Настя пішла слідом.

- Як граф? Що сказав фельдшер? – запитала я.

- Та ніби все нормально… - невпевнено відповіла дівчина. – Принаймні жодних переломів чи вивихів він не знайшов. Лише невелике розтягнення м’язів. В його віці це болісно, але все ж не фатально. До весілля заживе!

- Якого весілля? – здивувалась я. – Йому ж стільки років…

- Та жартую я, - відповіла Настя. – Він звичайно зберігся добре і не схожий на свій вік, але для одруження він не підходить – серце… Але це не головне. Слухай, що я знайшла… В бібліотеці є зразки рукописів Дюма, Джека Лондона і … - вона затамувала подих, наче вдихнула найприємніший аромат на світі і не хотіла відпускати із легенів. – Оноре де Бальзака… як же я його люблю…

Стільки ніжності та щирості було в її словах. Здавалось, що дівчина освідчується мені в коханні, а не згадує письменника, який уже давно помер. Саме тієї миті я усвідомила – любов буває різною. І навіть люди, які здаються кам’яними зовні, глибоко в душі носять частину чогось світлого. В них також є щось, заради чого вони готові пожертвувати всім. Дивне відчуття, коли ти бачиш вираз та такого роду зізнання та не віриш власним очам, адже її, людину, яка була поруч із тобою, ти розкриваєш для себе із зовсім іншої сторони. Кохання та любов роблять нас іншими. Змінюють нашу сутність та серцеві ритми, варто лише знайти, що ж є предметом поклоніння.

В замріяних та сповнених щастя очах виступили сльози. Ці зрадницькі краплинки, які є передвісниками горя, рідко несуть щось приємне. Однак не того разу. Сльози щастя і радості – найсолодші у цьому грішному світі. Їх рідко побачиш на обличчях інших, адже такими почуттями варто впиватись лише на одинці, щоб не вкрали. Берегти їх, наче останню надію в суцільній темряві. Нести в середині, як вічний вогник. Підживлювати його і водночас розпалювати ще більше.

Щастя… Як же інколи мало потрібно для того, щоб воно увійшло в наше життя. І водночас так мало потрібно, щоб його зруйнувати та вирвати із коренями. Чомусь, тієї миті, мені пригадалась історія Настінного життя. Сповненого сірих та чорних кольорів, які закривали майже все хороше… Стільки болі та нерозуміння довелось їй витерпіти… Стільки розчарування приходило в її серце… Стільки душевних негараздів довелось пережити…

Так, вона мала право бути щасливою. Можливо, це перший раз в житті, коли вона така. Проста, мила дівчина, яка доторкнулась до чогось більшого, ніж просте існування заради боротьби під сонцем. І ці сльози, які спадали додолу… І ці відчуття, які вирували в середині… Все ж таки для щастя потрібно зовсім небагато…

Я підійшла до неї і обійняла. Це найменше, що я могла зробити в ту мить, щоб якось підтримати та протягнути цю мить, яка є такою ж швидкоплинною, як саме життя. Хоча, що таке життя у порівнянні із почуттями. Можна прожити сотню років, а не відчути навіть найменшого. І водночас досить коротке існування може подарувати стільки емоцій, що розум зашкалюватиме від їх кількості та якості. Адже життя це не те, скільки днів ми прожили, а що змогли відчути за наданий долею час.

- Я краще піду до себе… - сказала Настя і почала витирати сльози. – А то я вся така…

- Заплакана і щаслива! – договорила за неї я.

- Угу, - відповіла вона і повернулась, щоб іти. Проте зупинилась і знову глянула на мене. – Дякую! Я знала, що ти зрозумієш…

Я кивнула їй і посміхнулась. Від цієї сцени мені і самій стало легше. Стаючи свідком чийогось щастя, ми і самі заряджаємось позитивними думками та енергетикою і наш мікросвіт також починає змінюватись.

- І тобі спасибі! – відповіла я і пішла до себе.

Дивна картина, коли в середині тебе бушують різноманітні почуття, які несуть протилежний характер. Хаос, що виникає при їх поєднанні може бути руйнівним, якщо вчасно не спрямувати їх в правильне річище.