Розділ 11. «І снився мені сон…»

Чого лише не намалює твій мозок, коли ти спиш і бачити сни. Підсвідомість намагається компенсувати враження та емоції отримані під час довгого дня. Знову переробляючи побачене і почуте, він домальовує певні штрихи і сни стають фантастичними.

Кажуть, що коли літаєш уві сні, то ти ростеш. Чесно кажучи, в цьому я невпевнена. Не можливо ж рости тоді, коли тобі вже далеко за двадцять. На мою думку, хай пробачить мені Фрейд, який вважав що політ уві сні символізує сексуальний потяг – ну не могло у мене бути такого відчуття в момент перебування в Карпатах, він швидше за все означає духовний ріст моєї особистості.

Тієї ночі мені снились різні сни, проте закарбувались в пам’яті лише ці.

Все почалось із того, що я побачила себе збоку. Рухаючись долиною, яка лежала поміж трьох гір, я любувалась природою.

Єдине, що насторожувало – суцільна тиша. Навіть вітру, шелесту трав, чи звуків, які подавали б тварини не було. Рухаючись далі, я зупинилась біля того місця де вдень бачила вовка і стала чекати. За мить із кущів показалась голова. За нею почали виходити лапи та тіло. Ікла тварини загострились і вовк приготувався до стрибка.

В середині все зжалось. Я, наче кам’яна статуя, не могла поворухнути жодною частиною тіла. Лише очі… Червоні, великі, сповнені злоби дивились на мене… Вовк почав рухатись… Кожен його крок був наче кадр із кіно… М’язи ритмічно рухались під сірим покровом шерсті… З рота почулось голосне гарчання…Далі стрибок і я, заплющивши очі, що було сил закричала…

Мене наче відкинуло кудись якомога далі і я опинилась посеред відкритого простору. Та сама полонина, ті ж гори. Проте вовка не було і страх пройшов.

Я перетворилась на прекрасну голубку, яка вільно порхає між потоків вітру та радіє волі. Над головою засвітилось сонце.

«Полудень!» - подумала я і полетіла вниз.

Швидко опускаючись до землі, я дивилась по сторонах і насолоджувалась кожною хвилиною проведеною у польоті. Барви чарівних та різнобарвних квітів любували око, поміж них весело кружляли метелики… Все було надто казковим, щоб бути реальністю… Проте цей світ приваблював і манив мене…

Стрімко набравши висоту, я знову пронеслась над полониною… Природа раділа поряд зі мною…

Проте те, як в житті, так і в сні, нас завжди переслідують небезпеки…

Долетівши до підніжжя гори, я до такої степені стомилась, що вирішила приземлитись поряд із кущем, що був рясно вкритий яскравими ягодами. Але варто лише мені було наблизитись, як із – за пагорба вискочив яструб та стрімко понісся до мене.

Серце хутко забилось у грудях і я почала втікати. Такого страху, як перед вовком не було. Лише неймовірне бажання жити… Врятуватись, вижити, втекти від хижого птаха, який все швидше наближався…

Сили почали покидати мене і усвідомлення того, що втекти мені не вдасться, завирували в середині. Крутячи головою, я намагалась знайти хоча б якийсь прихисток. Дерево, високу траву, кущі, камені, за якими можна було б сховатись.

Проте, наче навмисне, яструб заганяв мене все вище, якомога далі від землі, можливості сховатись за укриттям та надії… Швидкість хижака в мить зросла і він став наздоганяти мене… Інстинктивно та швидше за все приречено, я що було сил махала крилами і все більше впевнювалась, що втекти не вдасться…

Заплющивши очі, я приготувалась до різкого удару із боку яструба, але в мить яскраве світло заполонило все навколо і хижак, засліплений ним, почав падати додолу.

Розплющивши очі, я побачила бліду тінь розбитого птаха на землі, поряд вже збігались якісь звірі, проте хто це був не було змоги роздивитись… Все знову почало бліднути і я провалилась у сон.

Наступна картина, яку я побачила – відкрите гірське плато західної гори, різкі потоки вітру гнали пилинки подалі від мене, сонце палило так нещадно, що найбільшим бажанням було напитись води. Я стала альпійською фіалкою, що росла над урвищем.

Споглядаючи плато, я помітила як швидко змінювався час. Весна, літо, осінь, зима… Пори року пролітали впевнено та без перестану, а я і надалі була тією ж квіткою. Лише вітер раз по раз намагався зірвати мене у прірву та сонце продовжувало нещадно палити. Інколи повз мене прилітали комахи та птахи, але свого погляду вони на мене не звертали.

Від цього ставало дуже сумно. В середині бурлили відчуття, які до цього часу я боялась відкрити у собі. Страх самотності, вічно споглядання краси та неможливості з кимось цим поділитись… Бажання долучитись до кола квітів, які весело гомоніли на гірській полонині (інколи вітер доносив їхнє веселе шарудіння)…

На мить я замислилась над тим, чи не покарання це?! Можливо гріхи, які я вчинила в своєму житті врешті-решт довелось спокутувати таким чином… І якими б не були пекельні муки, найжахливішим та найстрашнішими для людини – це відречення від суспільства… Примусове вигнання із країни, краю, сім’ї, який вона не в силі перебороти в собі. Змиритись із долею самітника, коли ти водночас бачиш як весело гомонить суспільство неподалік, дуже важко… Інколи просто не можливо… За час колективного проживання, зустрічей із друзями, колегами, знайомими, людина привикає до того, що має можливість відчути себе бажаною та потрібною… Побачити, що вразі небезпеки може заховатись за міцні стіни будинку, вимагати від того ж таки суспільства права на захист… Однак коли ти стикаєшся із дикою природою, де все залежить від тебе, відчуття приреченості виникає в середині. Людині здається кращим здатись і загинути, ніж спробувати боротись. Так же із самотністю… Більшість одразу втрачає глузд… Найлегша і найхарактерніша ознака мозку людини, яка не спромоглась навіть спробувати поборотись за життя без допомоги із зовні…