Розділ 10. «Сум і радість ходять поруч…»

Обличчям графа пробігла гримаса болю. Очі почервоніли. На мить здалось, що він не втримається і по щоках потечуть сльози. Скільки б не пройшло часу, біль ніколи не згасне повністю. Його можна приховати за маскою буденності чи байдужості, однак рано чи пізно він знову вискочить із середини та буде ще із більшою силою боліти.

- А далі… , - важко зітхнувши продовжив він, - далі все було як в жахливому сні… Моя Лізонька змінилась миттєво… Не стало мрій, жаги до життя, навіть бажання боротись… На кожну мою репліку вона могла розпочати небачений до того скандал, який обов’язково закінчувався тим, що вона акцентувала увагу на словах про смерть…

Спершу я намагався хоча б щось робити… Бігав по лікарях, намагався все розізнати… Розум не хотів вірити у слова. Проте всі говорили одне і теж… Єдиною відмінністю був термін, який вона могла прожити…

З того моменту все покотилось із великої гори до самого низу… Можливо, це одне із найдивніших відчуттів, коли ти знаєш, що падаєш та вкінці розіб’єшся, але поки триває процес польоту – приречено спостерігаєш як наближається до тебе земля…

Лізонька була сама не своя весь час… Хвороба вразила її не тільки фізично, але і морально… Вона передчасно здалась і єдиного, чого не вистачало – це лягти в труну і чекати логічно кінця.

Правда за тиждень перед тим як… - граф не договорив до кінця. Слова наче застрягли в горлі.

- Тим, як її не стало, - сказав він далі, - вона враз змінилась… Марніючи щодень, вона намагалась не сваритись, постійно усміхатись… Можливо в середині її знову відродився той вогник, який був до хвороби… Я не знав.. Тай чи варто шукати якихось пояснень, якщо кожен день подарований долею був святом… Підтримуючи її, як лише було можливо, ми проводили дні разом… Намагаючись виконувати всі її бажання, я готував найкращі страви, влаштовував романтичні несподіванки, дарував радість… І на мить здалось, що нічого цього немає… Все те лише сон… Жахливий, в сірих тонах… Але лише сон… Хотілось себе ущипнути і прокинутись… Проте сон не закінчувався…

За два дні перед тим їй стало ще гірше…Розум наче покинув її… Лікарі намагались зменшити біль, кололи заспокійливе… Однак Лізонька не могла нікого впізнати, лише зрідка благала, щоб все це припинилось…

За декілька годин перед смертю їй стало краще і вона попросила привести мене в палату:

- Коханий, - сказала вона до мене і в її очах замайоріли сльози. Я підійшов ближче та присів поряд, взявши її за руку. – Коханий, спасибі тобі за все! Стільки радості і чудових днів ти мені подарував… Я вдячна Богу та долі, що ми зустрілись. Я вдячна тобі, що ти є. Я тебе безмежно кохала і буду кохати до останнього подиху!

- І я тебе кохаю, Лізонька! - сказав я і по її щоках потекли сльози. Кожне сказане нею слово давалось все важче. По зблідлому та змарнілому обличчі можна було здогадатись, що попри покращення, говорити їй вдається все тяжче. – Може краще поспи..? Ми ще матимемо багато часу для розмов..!

Втомленим, але сповненим кохання поглядом вона глянула на мене і промовила:

- Ні коханий, це остання наша розмова… Пообіцяй мені не дивитись, як я буду вмирати… Лише пообіцяй… Будь ласка…

- Обіцяю, - відповів я, хоча в душі не міг змиритись із цим. До останнього я хотів бути поруч із нею.

- Спасибі…Коханий, пробач мені за те, що так і не дала тобі найважливішого… Я так і не зуміла подарувати тобі сина…

- Лізонька, - мовив я дивлячись їй у вічі, - немає за що пробачати… Ти все що мені потрібно… Поряд із тобою я живий і серце моє б’ється!

Сили поволі почали покидати її, однак вона продовжила говорити:

- Тепер же я говоритиму, а ти лише пообіцяй все виконати…

На знак згоди я кивнув і продовжив слухати.

- Після того, як я помру, зроби кремацію… Частину поховай поряд із батьками, іншу розвій у горах… Я завжди хотіла там оселитись на старості літ… Душею я завжди тягнулась туди… І не тужи за мною… Закохайся в іншу… Ти ще молодий, сповнений сил та енергії… Пообіцяй бути щасливим і надалі, нехай у пам'ять про мене в тебе залишаться лише хороші згадки… Пообіцяй, будь ласка…

Від її слів мені враз стало важко дихати. Хіба я міг зрадити обітницям, які  давав перед Господом Богом? Хіба я міг знову закохатись у когось, розлюбивши Лізоньку? Я усвідомлював, що ні, проте кивнув їй, розуміючи що не зможу це виконати… Все ж таки хотілось, щоб на останок вона була щаслива, хай лише і в помислах…

-  А тепер іди… - сказала вона і заплющила очі. По щоках і надалі текли сльози, проте вона наче не звертала на це уваги. – Пам’ятай те, про що я тебе просила… Коханий, я кохаю тебе!

- І я тебе, Кохана, дуже сильно кохаю! – сказав я у відповідь та підійшов ще ближче до неї. Діставши носовичок, витер їй сльози і ніжно поцілував спершу у чоло, а потім у губи. Сухі, проте і надалі чуттєві, вони відгикнулись на мій поцілунок і вона усміхнулась, щиро, весело і знову по дитячому, востаннє у своєму житті…