Розділ 9. «Граф та його палац»

Граф повільно підійшов і ввічливо поклонився перед нами із Настею, при цьому поцілувавши руку кожній. Його посмішка скидалась на щось середнє між вишколом шакала та мертвою усмішкою шинобі. Виною цьому слугувало обличчя – воно було овальної форми, очі низько посаджені, коричневі, проте пронизливі, губи тонкі та бліді, наче у мерця. Ріст середній, ледь вищий за мій, тулуб також овальної форми. У фракові, який граф одягнув для зустрічі, він виглядав, наче колобок, якому причепили короткі руки та ноги і він ледь тримається, щоб не перекинутись та не покотитись світ за очі.

Далі граф привітався із Федором Олександровичем та щось хутко прошепотів кучерові незнайомою мовою.

- Як дорога? Як доїхали? Чи не замерзли бува? – почав розпитувати він.

- Дорогий, Артеме Федоровичу! – сказав замість нас пан професор, - дороги у Вас такі ж, як і сотні років до цього. Не прохідна гущавина дикої природи, але цим вона так зачаровує, що час проведений на ній здається мимовільним та прекрасним сном, що трапився на яву.

Дивлячись на нього, я не могла сказати, ще деякий час назад, йому довелось залишити частину себе на полонині у готелі, де ми провели декілька днів та ночей.

- Їхали ми довго, але як я розумію, приїхали вчасно! – продовжив він, на що граф гучно розсміявся. Здавалось, що із рота при цьому розпочнуть вилітати частини слини, адже зуби були не правильної форми, через що рот не щільно прикривався. – А на останнє запитання скажу простіше – глянь на цих прекрасних леді, що стоять перед нами. Без зайвих роздумів можна сказати, що чашка гарячої кави або шоколаду їм зараз не завадила б…

- Ой, - розгублено мовив граф. – І справді. Не гоже тримати гостей перед дверима, якщо вони провели стільки часу у дорозі, а на вулиці глибока та холодна карпатська осінь. Прошу, проходьте в середину, - зробивши ввічливий жест рукою, промовив він. -  Міртл за декілька хвилин подасть на стіл чай та каву із тістечками, а поки що можете погрітись біля каміна. Сподіваюсь Ви не проти?

- Ні – ні, - відповіли ми із Настею майже синхронно, а далі я додала. – Як же можна відмовитись від такої пропозиції вельмишановного пана графа. Ми тут наче у казці про Попелюшку. Сподіваюсь, бал буде?

- Для Вас, хоч зірочку із неба! – відповів він і ми засміялись.

Через хвилин десять чи п'ятнадцять ми вже сиділи в гостьовій кімнаті та пили гарячий гірський чай. Втома та холод поволі відступили та дали змогу ясно мислити. Спочатку граф поводився трішки ніяково, але і він повільно звик до нас і йому не доводилось лишній раз пітніти та нервувати.

Кімната же була така, якою я її собі уявляла. Висока та розфарбована стеля, по середині люстра із сотнею свічок, оздоблена кришталевими стразами. Стіни прикрашені різними картинами, в основному європейських майстрів епохи відродження. Напевне копії, адже навряд чи оригінали Ван Гога, да Вінчі чи Рембранта, могли знаходитись у такій далині.

В центрі кімнати стояли декілька стільців та  величезний округлої форми стіл. Неподалік від каміна, який яскраво палахкотів вогнем у середині, був розташований коричневий диван та чотири м’яких крісла.

Не було жодного натяку на винаходи цивілізації. Ані телевізора, ані побутової техніки – ми наче перенеслись на декілька років назад у час романтизму та зовсім іншого життя.

- Артеме Федоровичу, скажіть, будь ласка, що ж таке Ви маєте мені показати, а то не терпиться довідатись за ради чого я так довго їхав? – запитав Федір Олександрович.

- Всьому свій час, дорогий друже, - відказав він. – Не спішіть наперед батька в пекло. Відпочиньте з дороги, приведіть себе в порядок, а далі я все всім покажу та розкажу. Ось, наприклад, юним леді не терпиться розпочати перевірку моїх бухгалтерських та юридичних даних. Хоча я впевнений, що нічого нового чи цікавого вони там не знайдуть. Однак процедура є процедура. Тому сьогодні відпочивайте і набирайтесь сил, а завтра із новим завзяттям розпочнемо. Ви згодні?

У відповідь ми всі кивнули і пан професор далі промовив:

- Добре, Артеме Федоровичу. Якщо Ви не проти, я б хотів із Вами поговорити тет-а-тет? Стільки часу пройшло та води збігло… Стільки всього хочеться розпитати…

- Залюбки із Вами поговорю за бокалом хорошого коньяку, однак ввечері. Зазвичай вечерю в нас подають в шість, Вам це не створить незручностей?

- Ні-ні, що Ви! – відповів Федір Олександрович.

- Тоді можете підійматися у свої кімнати, дворецький, якого звати Джеймс – чистокровний англієць із таким же британським менталітетом, покаже кому куди. До речі, його дружина, Міртл, буде готувати нам вечерю – вона мій особистий кухар. Що ж, - хлопнувши руками по колінах, підвівся він. – Не буду нікого затримувати, адже і сам маю безліч різних справ. До зустрічі за вечірнім столом.

Злегка поклонившись, пан граф пішов у сторону бібліотеки.

Дворецький Джеймс, із пишними бакенбардами та суто англійською зовнішністю, яка злегка походила на арійську – голубі очі, світле волосся та прямі вилиці, виник наче із – під землі та почав пояснювати що та де знаходиться.

Виявилось, що кімнати для нас із Настею були розташовані на третьому поверсі в лівому крилі, а Федора Олександровича – другому в правому.