Розділ 8. «Замок графа Голухновського»

Наступний ранок не додав оптимізму. Дощ періщив, як із відра. Здавалось, що кінця цьому не буде. Вітер щогодини то посилювався, то слабшав. Періодично змінюючи напрям, він гуляв над селищем, наче навмисне хотів захопити його у свою владу.

Ані вийти на вулицю не було змоги, ані всидіти на місці. Щоб хоча б якось відволіктись від важких думок, я вирішила допомогти пані Людмилі по господарству. Господиня із радістю прийняла мою пропозицію.

Вона постійно намагалась щось розповісти, жартувати, підказувати. Поряд із нею я відчула, як це бути донькою. Принаймні спробувала це зрозуміти. Недостатність любові та присутності мами доволі сильно відбилось на моєму характері.

«Можливо, - думала я, - якби не той доленосний випадок, то все могло б бути по іншому? Чи можливо наші долі написані наперед і я все одно стала б такою ж?»

Філософське питання, але тієї миті воно стало для мене над важливим. Дивлячись на те, як господиня поралась спочатку біля печі, потім на столі, чи навіть спостерігаючи за тим, як вона вправно орудує ножем, очищаючи овочі, встигаючи при цьому щось без зупину гомоніти, я раділа в душі. Такої теплоти та ласки не в змозі були подарувати жоден із хлопців, яким я віддавала своє серце.

Протягом двох годин, що ми порались на кухні, вона встигла переповісти мені всі плітки та історії містечка, які трапились останнім часом. І про те, як Степанко, гарний та розумний хлопчик, за словами пані Людмили, потрапив у тенета Оксани.

- Та вона ж ніяка! – казала господиня. – Ні краси, ні приданого, ні серця доброго. От здуру заліз до неї в ліжко, і все… Мусить тепер мучитись. Пити став, додому ніколи не спішить, на долю жаліється… А я скажу, не знаєш броду – не лізь у воду! Не було чого бігати до неї як по свячену воду, якщо не хотів жити із нею. Діти ж вони як, нема та й нема, але раз не встигнеш, і все… пропав… - на мить вона затихла, ніби оцінюючи чи варто продовжувати, але певне зрозумівши, що я своя людина, продовжила. – Хоча знаєш, дивує мене та історія. Степанко то чорний як смола, та й Оксана була не світліша… От лише коли поїхала в місто жити, та й перекрасилась на руду… І як наче розізлила Бога – дитинча також рудим вийшло! Може не його воно взагалі? Нагуляла, а хлопця підставила? Ай, та Бог із ними, як хочуть так хай і живуть! – резюмувала вона і розпочала чергову оповідку.

Правду кажуть, найкращий діалог для людини, це монолог у чиїсь присутності. Пані Людмила була такою спраглою до розмов, що рот у неї майже не закривався. Моє вроджене вміння слухати і підтримувати розмову без слів, цього разу стало в пригоді. Проте про себе вона так нічого і не розповіла. Лічені рази я пробувала спрямувати розмову у потрібний напрямок, але нічого не виходило.

Водночас, Настя байдикувала у своїй кімнаті. Як вона мені пізніше зізналась, її все не вдавалось заспокоїтись від історії, що розповіла пані Людмила.

- Щось тут не так? Легенди не завжди показують реальність. В більшості випадків це бажання щось перебільшити аби наблизити до розуміння. Однак цього разу поміж цим всім є золота середина, яка допоможе нам відкрити щось нове…

- Настя, та заспокойся ж ти! – говорила я їй. – Ми лише їдемо туди провести аудиторську перевірку! Не більше і не менше!

Проте вона не могла вгамуватись і весь вільний час проводила за ноутбуком.

Федір Олександрович же, спочатку довго спав – певне і на нього все ж таки вплинуло гірське повітря, а потім не знав куди себе подіти. Спочатку рвався на кухню. Його очі ледь не заіскрились, коли він помітив господиню. Та далі він заспокоївся. Розказавши декілька доволі цікавих, але не таких вже й смішних жартів, він пішов у зал і сів у крісло-гойдалку.

Пані Людмила завзято посміявшись із кожного жарту професора, провела його поглядом, а потім раз по раз вибігала у вітальню за якимись речами. Кінець кінцем, не знаходячи гідних виправдань, казала, що йде дивитись чи бува не закінчився дощ або щось на зразок – збігаю гляну, чи не перегоріли поліна, а то знову доведеться довго розпалювати.

Ось так ми і провели три дні. Рутинна робота для одних, розумові роздуми для інших та наелектризована коханням аура, що так і висіла над двома закоханими. Можливо саме через останнє Настя уникла спілкування із іншими, або ж це була звична реакція на зміну обстановки? Відповіді я так і не знайшла.

Якби не абсолютна не схожість між нами, то можна було б подумати, що ми сім’я. Кожен із своєю роллю та характером, із намаганням боротись за своє місце під сонцем, але з іншого боку сповнена чогось доброго та позитивного.

Цей будинок, кімната в якій я мешкала, ліжко в якому спала – все було чомусь таким рідним та приємним. Зізнаюсь, так солодко мені ще не було, ну можливо під час тієї доленосної подорожі було щось подібне, але занадто багато вод вже витекло. Від тих спогадів залишились лише біль та страждання, яких я так і не змогла цілком позбутися.

В моїй душі та серці знову жив спокій та любов. Те невідоме почуття, коли кожна клітинка тіла бажає допомагати ближньому та нести тепло, яке розрослось в середині, з кожним днем все більше міцнішало. Дивно, але навіть думки стали прозорішими та яснішими, а сни майже і не снились.

Вечері за спільним столом, відчуття, що ти комусь потрібен, аура любові та доброти, взаємоповага та підтримка – ось що оточувало мене щодня та дарувало сили бути іншою. Дуже давно я цього бажала і при дивних обставинах знову знайшла.