Розділ 7. «Ніч буває тиха та бурхлива»

- Смачного Всім! – сказала я і присіла поруч із Настею.

- І тобі смачного! – відказали всі та продовжили вечеряти.

Глянувши на стіл, я затамувала подих від різноманіття страв . А там були: гуцульський борщ —з квашеного буряка та копченої буженини, бануш зі шкварками, грибами, бринза - особливий сорт сиру з овечого молока, який готують лише на полонинах, голубці із квашеної капусти із кукурудзяною крупою та шкварками, білі гриби в сметані, пироги із сиром. На десерт же були млинці із яблуками та узвар.

Не звична та доволі насичена калорійно суміш, як для мене. Звичка підраховувати кожен грам та калорійність продуктів за довгий час проживання в місті закарбувалась на рівні підсвідомості, тому доволі важко було себе змусити спробувати всі страви. Інше я могла сказати про Федора Олександровича. Він, як справжній мужчина, брав із кожної миски по більше і їв так швидко, що складалось враження, що він навіть не пережовував.

Пані Людмила, періодично задоволено поглядала на нього і усміхалась. Їй явно приносило задоволення те, із яким апетитом Федір Олександрович смакував її страви. На нас, як це не дивно, вона майже не звертала уваги. Очі закоханої жінки завжди засліплені. Рожеві окуляри, які вона сама на себе одягає в таку мить, пропускають лише найяскравіші та світліші промені. Наче під дією дурману, вона кліпає і вдивляється, але істинної суті побачити не в змозі.

Настя явно байдикувала і намагалась не зіпсувати загальної картини. Повільно споживаючи вечерю, вона крутила головою, вдивлялась у вікно, прислухалась до потріскуванню полін у вогні. Вечеря їй явно була до вподоби, але антураж створював певні незручності.

Водночас, на вулиці поволі змінювалась погода. Вітер ставав все сильнішим та сильнішим. Шибки вікон ритмічно постукували. І такого роду їх коливання ставало жвавішим. Через хвилин тридцять після початку вечері об скло почали вдарятись краплі дощу.

Чомусь, тієї миті, пригадались затяжні львівські дощі. Тижнями може лити і не буде ані кінця, ані краю. Не дарма ходить цікавий жарт серед міщан.

- Відколи у Львові дощ? – запитує один пан іншого.

- А Ви хіба не знаєте? – відповідає інший.

- Та ні!

- З 1240 року…

Закінчивши вечеряти, я почувалась як колобок. Живіт округлився, сили, наче зникли і одразу закортіло прилягти та поспати. Періодично позіхаючи, я підвелась і спробувала допомогти пані Людмилі зібрати посуд із столу, але вона, подякувавши мені, сама все зробила. При цьому так вправно, що можна було лише дивуватись її вправності.

Далі всі перемістились ближче до тепла. Розсівшись біля каміна, в якому як і раніше, яскраво виблискували вогники, поліна весело потріскували, а залишки диму, що не потрапляли у димар, плавно розсіювались кімнатою.

- І як Вам наші краї, пані Олю? – запитала господиня.

- Прекрасний і дуже красивий край. Я із превеликим задоволенням прогулялась навколишніми околицями, поспілкувалась із жителями, надихалась чистим повітрям ледь не на все життя вперед! А Ви як провели день?

Федір Олександрович та господиня переглянулись, а Настя опустила погляд додолу. Без жодного слова, я зрозуміла все. Моя напарниця так і не спромоглась вибратись із кімнати і вийти хоча б на подвір’я. Правда я сподівалась, що їй вдалося нарешті зібрати всю ту інформацію, яку вона знайшла, в загальне ціле. Що ж до парочки, то вони явно були постійно разом. Кокетували та допомагали один одному. Інколи стає дивним те, як представники чоловічої статі починають «бігати» біля бажаної «цілі». Поводяться як останні ідіоти та показують себе не в найкращому світлі. І в більшості випадків це дуже сильно псує перше враження. Водночас дівчатам, це, через ряд причин відомим лише їм, страшенно подобається. Певне входить в рух правило, якщо хлопець зумів розсмішити дівчину, значить і як друга половинка він буде більш – менш.

Навіть зараз вони поводились, наче підлітки. Кожного разу намагались звернути на себе увагу, в більшості випадків це був звичайно Федір Олександрович, хіхікали при потребі і без, ловили погляди один-одного, але варто було лише їм зустрітись, як на щоках з’являвся рум’янець, а очі опускались додолу.

Мовчання між нами почало затягуватись, а відповіді на своє запитання я такі не почула.

- Знаєте, пані Олю, а в нас не тільки красивий край, але і сповнений цікавими міфами та легендами!

Я запитально глянула у її сторону і сказала:

- Міфічні та загадкові Карпати! І які ж легенди?

Вона зручніше розташувалась в кріслі, загадково глянула на кожного і мовила:

- В нас різні ходять легенди. От наприклад, всім загально відомий граф Дракула, насправді був мольфаром – людиною, що наділена надприродними здібностями. От лише магія його була чорна, як найтемніша ніч і помисли лихими. Кров’ю він намагався догодити чорному володарю, тому і лилась вона ріками. Або про Олексу Довбуша, якого в дитинстві заговорив добрий мольфар і з того часу його ані куля, ані інша зброя не могла взяти. Лише одне могло погубити його…

- Кохання? – невпевнено запитала я, перервавши театральну паузу від пані Людмили.

В середині пронеслось відчуття, що їй доводилось неодноразово повторювати цю розповідь і тому вона насолоджувалась кожним словом та паузою. Рухи, міміка, звуки та слова виходили із неї трішки театрально, але це ще більше змушувало уважно слухати та затамовувати подих, коли вона в чергове робила паузу.