Розділ 6. «Перше знайомство»

Ранок наступного дня, чи якщо говорити точніше обід, зустрів мене яскравим сонячним промінням та ніжною осінньою прохолодою. Так, не дивуйтесь і таке буває. Здається, ніби під твоєю шкірою одна за одною бігають безліч мурашок. Лоскочучи тебе із середини, вони проносяться крізь кожну клітину та граються із тобою.

Підійшовши до вікна, я відчинила його і затамувала подих від видовища, що відкрилось перед моїми очима. Три, майже однакові за формою та розміром гори красувались попереду. Їхні верхівки були ледь присипані снігом, однак все що знаходилось нижче було темно зелене. Останній шар кольорів, що оточував гору був різнокольоровий. Жовті, червоні, багрові, коричневі, подекуди і зелені. Ця картина була такою чудовою, що я ледь стримувалась, щоб не заплакати від щастя та краси, яку могла спостерігати.

- Тепер зрозуміло, чому готель так називається, - усміхнувшись сама до себе промовила я.

Крізь відкрите вікно швидко почав просочуватись холод. Мурашки ще більше забігали по тілу та стало якось аж занадто лоскотно. Легко зачинивши його, я повернулась.

Маленька, але доволі затишна кімнатка була переді мною. Вчора, чи точніше сьогодні вночі, я нічого не змогла роздивитись. Очі так злипались, що далі свого носа було годі і пробувати глянути. Середньої довжини ліжко, маленька тумбочка, стілець та дводверна шафа. Всі предмети були ручної роботи із різьбленням різного роду. Де-не-де можна було розгледіти і морські хвилі, і ліси та дерева, над дзеркалом виднілась голова вовка, а над ліжко – дракона. Всі вони виглядали, наче живі і цим ще більше заворожували погляд.

За шафою були двері, що вели до вбиральні. Там все також було оформлено в такому ж стилі. Все виглядало якось аж занадто казково, щоб здаватись правдою, тому я ущипнула себе, аби переконатись, що не сплю.

Лише повернувшись назад у кімнату, я помітила, що мої речі акуратно складені поруч із ліжком. Підійшовши до них, я присіла і почала вибирати, в щоб таке переодягнутись.

Хвилини через двадцять, я спустилась вниз. Сам будинок був таким же, як і кімната, де я ночувала. Поручні сходів були вирізьблені у формі змії, із головою унизу, стеля, підлога, стіни – все дерев’яне, із картинами живої природи та горщиками із квітами.

Якщо на верхньому поверсі були лише спальні кімнати, принаймні я їх нарахувала шість – по три із кожного боку, то внизу була затишна гостинна, і щось на зразок бару. Посеред першої стояло близько десяти столів та тридцяти коротких сплетених із лози стільців. Поряд із баром – також стояли стільці, але вони були вищі та не такі вишукані, як перші.

Спустившись на перший поверх, я помітила що Настя снідала. Побачивши мене, вона підвелась та почала махати рукою до мене. Просковзнувши повз розкладені стільці, я присіла поряд.

- Доброго ранку, соня! – мовила вона і засміялась. – В тебе явно богатирський сон.

Глянувши на неї, я також посміхнулась та відповіла:

- Я, як Наполеон після Ватерлоо, могла б проспати і три доби!

Далі я замовила собі сніданок і ми продовжили говорити. Як виявилось, Настя також спала як убита. Чи то свіже повітря так вплинуло, чи втома, що назбиралась за час поїздки, а може і стрес, пережитий дорогою до селища, але вона також прокинулась не набагато раніше за мене. Федір Олександрович, за словами панянки Людмили, пішов ще із ранку поблукати селищем. Проте обіцяв повернутись ближче до обіду.

- Далеко звідси до графського помістя? – запитала я.

- Кілометрів з десять, приблизно. Може більше, а можливо і менше, хто його знає, - відповіла Настя.

- Певне доведеться найняти когось із місцевих, щоб довіз нас туди.

- Спробуємо, але здається це буде проблематично. Зараз усі зайняті збором урожаю. В селі є лише один вільний кінь. Стара шкапа пана Степана. Однак далеко на ній не заїдеш. То ж доведеться або чекати поки повернуться пастухи, або іти пішки до палацу.

- Перспектива другого розвитку подій мене не надто радує, - іронічно підкреслила я.

- Доброго дня, дівчатка! – почули ми веселий голос пана професора. – Чому такі сумні Ваші погляди? – посміхаючись продовжував говорити Федір Олександрович. – Це Вам, чарівна Людмило! – і в його руках замайорів прекрасний букет осінніх квітів.

Господиня від цього так сильно зашарілась, що дякувати довелось ховаючись за букетом. Натомість аромат від нього, був такий стійки, що миттю рознісся в середині.

- А Вам, дівчатка також є подарунок! – викрикнув він далі, повернувшись до нас обличчям.

- Який? – іронічно запитала Настя. Щось наче металічне пронеслось у її голосі.

«Може і справді заздрить?!» - подумала я, але одразу відкинула такі думки, важко було у них повірити.

- Поки Ви спали і бачили свої рожеві сни, я домовився із одним господарем про оренду гужового транспорту!

Ми переглянулись і звели плечима. Якщо це той самий кінь, про якого ми чули, то навряд чи це хороша новина. Пані Людмила його описала в таких кольорах, що здавалось добре і те, що він все ще залишається живим.

- Та що з Вами таке? – здивовано запитав Федір Олександрович, зовсім не розуміючи в чому річ.