Розділ 5. «Там, де кінець дороги, завжди починається нова»

- Прокидайтесь, стація! – почула я крізь сон та відчула, як хтось намагається мене розштовхати.

- Настя! Зараз! – мовила я і здивувалась, коли перед очима помітила незнайомі риси.

Провідниця, в якої знаходились наші квитки, при наближенні станції, почала будити тих, кому необхідно було сходити. Від шуму, що вона здійняла прокинулись і двійко юнаків, але лише сонно кинувши поглядом, відвернули голови та знову мирно засопіли.

Настя сіла на краю ліжка та глянула на мене. Перші секунди після пробудження, а на годиннику була третя ночі, були туманними, наче сіра імла на сході сонця. Настя почала щось бубоніти собі під ніс та поспіхом складати речі.

- Вставай, соня…  наша станція! – нарешті дійшло до мене.

- Зараз-зараз… - розгублено відповіла я і автоматично одягла куртку.

- Штани, светр, взуття!!! – здивовано та водночас якось по-батьківськи, строго командним тоном, сказала вона, і додала – застудишся, захворієш, прокинься кінець-кінцем!

Труснувши головою, я нарешті прийшла до тями та змогла тверезо мислити.

- Через дві хвилини прибуваємо, зупинка п’ять хвилин, - сказала провідниця, пройшовши повз відкриті двері у сторону виходу.

- Добре – добре, вже виходимо! – відповіла за нас двох Настя, але жіночка наче і не очікуючи відповіді, вже була біля іншого купе. – Зараз ти точно прокинешся, там така холоднеча! Ходімо!

І я, наче вівця під командування погонича, пішла слідом за нею, навіть не спромігшись вимовити хоча б щось путнє. Окрім нас, на станцію зійшло ще декілька літніх жіночок та один чоловік років сорока.

Побажавши щасливої дороги провідниці, ми ступили у холодний осінній протяг, що гуляв посеред поля. Зупинкою, те що відкрилось нам перед очі, було назвати важко. Одна довжелезна лавка, що була схована у споруді, яка, здавалось, мала б сховати від вітру та дощу. Можливо, декілька років, а може і десятиліть, вона такою була, але не того дня. Напівзруйнована, наче після бомбардування, розфарбована майже у всі кольори веселики, із не надто цензурними словами, перед нами стояла П-подібна споруда, яка могла прихистити хіба що від дощу і то при умові, що не буде вітру.

Потяг рушив далі. Пронизливий вітер, від якого нас декілька секунд прикривали вагони, різко врізався нам у спини та миттєво вивітрив залишки сну.

- Що будемо робити? – запитала я у Насті.

- Що-що?! – дратівливо відказала вона, - викличемо таксі!

Дядечко, що стояв поруч, посміхнувся до нас і ледь стримувався, щоб не розреготатись на повну.

- Довго ж Вам, молоді панянки, доведеться тут очікувати на наближення цього виду транспорту!

- Чому це? – ще більше дивуючись, запитала Настя і скоса глянула на нього.

- Вибачте, я не представився! – чемно відказав він. – Федір Олександрович Дідушицький – професор історичного факультету Львівського Національного Університету, доктор історичних наук.

Закінчивши говорити, він демонстративно поклонився і мовив далі:

- І не дочекаєтесь Ви його, тому що тут такого немає.

- Як це? – не вгавала Настя. – Всюди він є, і тут має бути!

- Юна панянко, не будь такі наївні. На всю округу тут хіба що гужовий транспорт, і то, при умові, що Ви зможете домовитись із господарем, власником коня чи кобилки. В гіршому випадку, доведеться йти на своїх двох і сподіватись, що ані дощ, ані вітер, ані сніг, як взимку, не зможуть сильно завадити на Вашому шляху.

- Ух, - злісно видала із себе Настя, проте додала далі – І що ми робитимемо?

- Доведеться йти кілометрів зо три-чотири, а потім зможете влаштуватись на ніч ліг у пані Людмили «Біля трьох гір».

- Це ще що таке? – спантеличено запитала Настя.

- Місцевий готель, мотель, бар, кафе, місце для проведення цікавих розмов, підслуховування різних пліток, центр культури, так би мовити!

- Чудово… - іронічно мовила Настя. – Тоді ходімо, а то ще замерзнемо тут… Я – Анастасія, а це, - вона показала на мене – Ольга.

- Дуже приємно познайомитись! – відказав дядечко і ми поволі рушили у сторону села.

Цілу дорогу у Федора Олександровича рот не закривався. Виявилось, що він один із найкращих спеціалістів в Україні по оцінці історичних пам’яток, що приїхав він сюди на запрошення графа Голухновського, неодружений, дітей немає, трикімнатна квартира майже в самому центрі Львова, і т.д.

Про конкретні цілі візиту йому також не було відомо. Граф, як виявилось, давній друг його сім'ї, запросив його на найближчі вихідні у гості і ненароком натякнув, що має річ, якою він, Федір Олександрович, дуже зацікавиться. Тай, окрім всього, вони вже доволі довго не бачились. Граф, після смерті дружини, на декілька років зник із поля зору. Ніде не показувався, ні з ким не зустрічався. Став відлюдником.

- До речі, - не втримавшись від прослуховування його монологу, перебила професора, - а звідки Вам стільки відомо про цю місцину?