Розділ 2. «Від долі не втечеш.»

Напевне одне із найгірших явищ у місті є громадський транспорт. Не зважаючи на те, що постійно надаються дотації та проводяться всякого роду тендери, оновлення парку автобусів та трамваїв, з’являються безмірна кількість станцій таксі, однак тролейбуси ніяк не можуть змінити свого вигляду. Тіні радянського часу, які перекочували у незалежну Україну, і постійно нагадують про себе.

Один із таких, напівживий чи то напівмертвий, прибув на зупинку. Вигляд його був такий, що при одному не правильному русі він міг розсипатись на окремі частини величезного пазла, який було б важко зібрати знову до купи. Риплячи та шумлячи так, наче це його останній видих, він зупинився переді мною та із протяжним писклявим звуком відкрив двері.

Двійко літніх бабусь невизначеного віку, прискорившись наче болід формули один, відсунули  мене від дверей і стали забиратись у середину. Такої жвавості від них ніхто не очікував, тому із салону почулись звуки сміху.

Чесно кажучи, я і сама посміхнулась. В цьому було щось таке миле і наївне із одного боку та спільне із тим старим тролейбусом.  В думках промайнуло, що бачив він однозначно не одну таку сцену. Пропустивши ще кількох людей старшого віку, зайшла в середину.

Звична тиснява для години – пік, прохання передати за проїзд та закомпостувати квиток лунали із різних сторін в салоні. Дві бабусі зайняли спостережний пост на одному із сидінь і почали щось бубоніти між собою. Однак через загальний шум в середині, змоги розібрати їхньої говірки не було.

Тієї миті мені пригадалась жіночка, яку я бачила зранку.

«Такий дивний контраст! – промайнуло у думках. – Ніби то в одному місті живуть, в тому ж районі, але яка різниця у манерах та поведінці! А можливо це через те, що їй не доводиться їздити у громадському транспорті?! Тут наче чорна діра, де зникають манери, людяність та доброта… Кожен бореться за своє місце під сонцем, чи то пак за сидіння…»

Через декілька секунд тролейбус, двічі зробивши дивні вихлопи та скрипнувши дверима, продовжив рухатись своїм звичним маршрутом, а я одержала прокомпостований квиток.

Ніщо так не зближує, як громадський транспорт. Лише за декілька хвилин їзди у ньому можна відчути неодноразове обнімання, притулювання чи навіть спроби залицяння, при цьому не із найкращих. Хтось намагається просто притиснутись до тебе, інші лише спостерігають, треті, найнахабніші, без жодного гризіння совісті можуть почати навіть «ненароком» торкатись різних частин тіла.

І чоловіки у цьому прояві найяскравіші зразки. Тієї миті здавалось, що вони готові були з’їсти мене живцем. Проковтнути за один раз, навіть не силуючись надто сильно. Якби не правила пристойності, слина, що віртуально вже спадала додолу, залила б весь салон тролейбуса, цим самим створивши міні акваріум. В таких випадках, вони наче схожі на примітивних приматів. Покажи уявний банан і будь - хто опиниться у тебе під ковпаком.

З іншого боку, оцінка їх у таку мить може бути і інша. Наприклад, якщо красива дівчина користується громадським транспортом, то це швидше за все означає, що якщо не студентка, то не із багатих. От якби їздила на таксі, то одразу ж прирівняли до дівчат легкої поведінки, адже робочий клас у нас не може користуватись цим видом транспорту постійно. Я вже мовчу про власний автомобіль. Якщо одинока, то сто відсотків кар’єристка чи «нарцис» у спідниці. До останніх навіть на відстань пострілу гармати більшість боїться підійти, однак слину пускати не перестануть.

- От якби я… - говорять між собою, - то вона б…

Однак слова найлегше кидати на вітер, а от щось змінити у своєму житті не кожен зможе. Тому і виходить так, що одні мучать себе заздрістю, а інші отримують щось набагато більше від життя.

Саме тому, спостерігаючи за декількома такими суб’єктами, подумки насміхалась із них. Голодні та вимучені власною спрагою, вони, одні ненароком, інші не приховуючи цього, обдивлялись мене із всіх сторін. За час поїздки, яка складала приблизно двадцять хвилин, знайшлись навіть сміливці, які спробували заговорити. Один, швидко виходячи на одній із зупинок, не втримався і провів рукою по сідницях. Однак одержавши в замін мій здивовано-обурливий погляд, розчервонівся та швидко вибіг.

Жінки ж зовсім по іншому поводяться. Вони наче і не помічають одна одну, але водночас встигають оцінити найменші деталі зовнішності. Після цього, одні заздрять красі суперниці та її зовнішньому вигляду, адже в сутності вони є сірими мишками. Інші просто на тебе не звертають увагу, вважаючи себе набагато симпатичнішими, ніж ти. І в такі моменти, якщо останнє підтверджується, зіпсований настрій буде вже у тебе.

Проте, того понеділка, навіть це не могло зіпсувати мого напрочуд веселого і позитивного, навіть трішки войовничого настрою. Продовжуючи залишатись під пильним, хоча і більш прихованими чоловічими поглядами, я зійшла на зупинці неподалік від офісних приміщень.

Зробивши декілька кроків вперед, я ледь втрималась на ногах від різкого удару об плече. Щоб остаточно не повалитись в сторону, виставила в сторону ногу і ледь втрималась, аби не. Нога до котиків опинилась у калюжі, а чоловіча фігура, наче нічого і не трапилось, продовжила рухатись своєю дорогою.

За секунду у середині все закипіло і всіма силами намагалось вирватись на зовні. Глянувши вниз, я вийшла із калюжі і стиснула зуби та кулаки, так міцно як і могла. Начищені ще звечора чобітки виглядали вже не так симпатично, як ще мить до того, а нижня частина штанів була заляпана.