Очікувати на щось нове, це те саме, що сподіватись на приємний збіг обставин. Навіть, якщо ти цього бажаєш понад усе у світі.
Ранок понеділка видався таким же сірим та буденним, як і моє життя. Хоч інколи воно було сповнене чудернацькими відтінками, коли я на це і не сподівалась. Варто було лише закохатись… Однак того ранку все було не таким вже й позитивним і веселим. Сира і туманна погода. Висока вологість повітря, відсутність натяку на хоча б один сонячний промінчик. І цей вітер… Пронизливий, гострий, холодний. Він наче навмисне намагався заморозити все навколо, навіть найменші прояви теплих відчуттів.
Початок тижня… Стабільність, постійне повторення, рух колом… Думаю, що це найкраще може показати все моє життя, можливо за виключенням навчання в університеті. Вже не перший рік це коло не дає змоги вирватись хоча б на хвилю. Робота, дім, робота, дім, робота… І так кожен день… Кожен Богом даний день мого нікчемного і сповненого розчарування життя…
Так, я мала право впасти в апатію, адже останній хлопець, із яким, здавалось, почали зароджуватись теплі та чуттєві стосунки, виявився типовим покидьком. При першій же небезпеці, «зазіхання на особистий простір», накивав п’ятами так швидко, що уявна курява могла б здійнятись до самих небес, залишивши після себе гіркоту та холодне ліжко. Найгірше з – поміж того те, що разом із ним пішла і частина моєї впевненості та бажання розпочинати щось нове. І, зазираючи у своє минуле, я спокійно мовила:
- Кінець! Хай котяться своєю дорогою! Всі вони на одне обличчя. Це остання крапка, а не якась обнадійлива три крапка!
Підійшовши до вікна, я глянула на порожню та похмуру вулицю. Декілька дітей ішли до школи, що знаходилась в декількох кварталах від будинку, за ними поспішали двійко дорослих, позаду ж, поважно та не кваплячись ішла літня жіночка. Всім своїм виглядом вона наче показувала, що проживши стільки років, зберегла сили та впевненість. Постава була прямою, впевненою. На голові красувався чорний капелюшок, а в руці такого ж кольору сумочка.
Повільно пройшовши декілька кроків, вона зупинилась і задумливим поглядом провела навколо. Помітивши мене у вікні, посміхнулась приємною та теплою усмішкою, від якої в середині пронеслось щось світле і добре.
Посміхнувшись їй у відповідь і кивнувши привітно, я продовжувала дивитись на неї. Вона ж ще більше випрямилась, наче на неї тієї миті дивився весь світ, і попрямувала дорогою у своїх справах.
Взявши у руки чашку із приготовленою кавою із корицею, трішки надпила її і заплющила очі. Відчуття, яке при цьому відчула, не можу передати жодними словами. Наче щось в середині відділялось від мене і відносило у вись. Кудись у такі місця, де не робила жодного кроку людина. Думками мені захотілось поринути у дику природу. Вдихнути свіжого та чистого гірського повітря, пробігтись поміж сосен та модрин, впасти обличчям у сніг і відчути, як він повільно тане.
Від останньої думки, на шкірі пробіглись мурашки і тому я розплющила очі. Щільно притуливши чашку із кавою, вдихнула на повні груди солодкуватий аромат і моя посмішка стала ще більшою.
- Хай буде, що буде, - мовила тихо, - одне життя, хай і сподівання завжди різні. Кожна мить неповторна, тому не буду псувати її на такі дрібниці, як поганий настрій та апатія.
Повернувшись до вікна спиною, підійшла до ноутбука та увімкнула його. Далі включила One Republic - Goodbye apathy. Завантажила пошту.
Серед безлічі рекламних оголошень та листів від друзів, почала переглядати робочу переписку та повідомлення, що залишались із п’ятниці. Це завжди додавало моєму мозку трішки цілеспрямованості та давало змогу відволіктись від похмурих помислів, з головою кинувшись у роботу.
З – поміж безлічі звичайних листів, наштовхнулась на один лист від генерального директора:
Від кого: Орест Сідерський
Кому: Ольга Савчук; Анастасія Глибочок
Тема: (Без теми).
Доброго дня, Ольга та Анастасія!
Прохання зайти до мене в понеділок об 11.00. Це терміново, надважливо і конфіденційно.
Генеральний директор,
Орест Сідерський.
Нічого дивного в цьому листів не було б, якби ініціювався головним бухгалтером. Однак щоб генеральний викликав до себе двох рядових бухгалтерів, це було вперше на моїй пам’яті. Ще більше насторожувало те, що до відома він не поставив Лесю Дмитрівну, нашу головну. Вона ж за все відповідала. Та й крім всього, коли вона дізнається, що Орест Петрович починає щось робити за її спиною, точно оскаженіє, і тоді або нам із Настею кінець, або генеральному всипле перцю. Жіночка вона не зі злопам’ятних – відомстить і забуде.
Не знаючи, що далі думати, я підвелась із-за стола і знову попрямувала до вікна. Та буденна сірість чимось і заспокоювала тієї миті. Вона, наче заколисувала мене, даючи змогу відволіктись від думок, що вже почали тривожити мої мізки. В чергове відпивши кави із чашки, покрокувала у ванну.
Відредаговано: 26.11.2019