Розділ 6

Пройшов рік.

Від готелю до будівлі, де проводитиметься ІТ Арена хвилин двадцять на машині. Увесь цей час я напружено переглядаю слайди для презентації на лептопі. За кермом сидить Дем’ян.

— Все буде добре, — заспокоює мене. — У нас чудовий продукт. Ти його протестувала безліч разів на багатьох компаніях. 

— Я боюся виступати, — кажу ледь не плачучи.

— Там усього-то буде кілька тисяч людей.

— Кілька тисяч?! — Вигукую ошелешено.

Він сміється.

— Заспокойся. Я буду поруч. Якщо розгубишся, дивися на мене й уявляй, що розповідаєш усе це мені.

Киваю. Буду концентруватися на ньому. Мені так справді легше.

Коли ми приїздимо, в мене щелепа відпадає від кількості людей. Представники відомих компаній як в Україні, так і за кордоном. Є графік заходів і лекцій по різних залах. Я в тому графіку теж є. Читаю своє прізвище і серце починає битися частіше. Дем’ян стискає моє плече і я заспокоююся.

Ми проходимо із зали до зали. Збираємо контакти. Нам всюди дають якісь подаруночки й рекламні буклети. Дем’ян в одному з конкурсів складає швидше за інших мозаїку й нам знову дають подарунки. 

Найцікавіше у залах, де проходять лекції по найсучаснішим технологіям англійською мовою. На одну з таких потрапляємо. Там представниця компанії “Skype” розповідає про їхні майбутні розробки і як відбувається взаємодія між людьми.

Слухаю відкривши рота, аж поки Дем’ян не шепоче мені на вухо:

— Пора.

Ми тихо виходимо й прямуємо до зали, де я маю виступати. Мене кидає то в гарячий, то в холодний піт. Руки пітніють. Серце вискакує з грудей. Ніколи не думала, що настане день, коли я зможу представити свій продукт, свою дитинку всьому світові. Що як їм не сподобається? Або вони розкритикують мою роботу? Як я це переживу? Кожен з тих людей бачитиме моє обличчя, зчитуватиме емоції.

— Тихо, тихо, — шепоче Дем’ян. Він зупиняє мене й обіймає. — Ти вся тремтиш. Твій продукт хороший, чудовий, корисний. Він їм обов’язково сподобається. 

Впиваюся нігтями в його руку, вдивляюся в кохане обличчя. Мені так страшно виступати. Та раптом згадую, що Мирон вкрав мою роботу. І як зараз не заявлю на весь світ свої права, то він залишиться непокараним, а я втрачу мій продукт. 

Глибоко вдихаю й вхожу всередину. До мене відразу підбігають кілька технічних спеціалістів. Вони беруть мій лептоп й несуть на сцену. Під’єднують. Я підіймаюся сходами слідом за ними. Прокашлююся. З вдячністю беру склянку води, яку хтось простягає мені, роблю ковток і починаю…

Через годину відведеного часу спускаюся зі сцени. Здається під час цього виступу я віддала всю себе до останньої краплі крові й зараз відчуваю, що от-от втрачу свідомість. Мені ще досі аплодують. Біля сцени мене підхоплюють рідні чоловічі руки.

— Ти чудово виступила, — каже Демян й, підтримуючи за талію, виводить з зали. 

Я не можу повірити, що це зробила. Після паніки та безсилля мене раптом накриває ейфорія. Радість, яка не вміщується всередині. Ще кілька годин ми ходимо по залах, слухаємо різних лекторів, беремо участь в іграх і конкурсах. Кілька разів до мене підходять представники інших ІТ компаній, хвалять мій виступ, розпитують про програму, лишають свої візитки. Найбільше радію, коли розмовляю з інвесторами — людьми, які готові вкластися в продукт, якщо я планую ще щось цікаве розробляти. 

Ми йдемо обідати до їдальні. Я повертаю голову й раптом бачу за одним зі столів Мирона. Заклякаю. 

— Ти чого? — Дивується Дем’ян. 

— Там Мирон, — шепочу. 

Ми сідаємо за стіл. Дем’ян приносить тарілки з їжею.

— Не реагуй так, — каже тихо. — Ти доопрацювала й заявила про свій продукт. Ти мала на це абсолютне право. 

Киваю, але кусок в горло не лізе. Коли ж Мирон встає з-за столу й прямує до нашого столика, мені стає погано. Не питаючи дозволу, він сідає. Ставить свою чашку чаю з шоколадною цукеркою. Кілька секунд мовчить.

— Ви нічого не переплутали? — Підіймає брову Дем’ян.

— Ваша супутниця й очевидно колега вкрала мою програму, — нарешті зло випльовує Мирон. А я охаю від його нахабності. — Раджу уважніше придивитися до неї. Сам же я збираюся розказати про це, щоб всі знали.

— Насправді це ти вкрав її розробку, — спокійно відповідає Дем’ян, —  підла, боягузлива сволота. А мені вона не колега, а моя дівчина.

Мирон побагровів. Поглянув на мене з ненавистю. Ніби не вірячи в те, що в мене може бути хлопець.

— До речі, — продовжує Дем’ян. — Свою доробку вона вже зареєструвала. В нас є всі докази з датами створення на жорсткому диску. Тож якщо будеш десь розповсюджувати неправдиві чутки, ми подамо на тебе до суду. Й обов'язково зв'яжемося з усіма відомими нам компаніями (а їх немало, особливо після виступу Аріни), щоб на роботу тебе більше ніде не взяли. Тож краще мовчки провалюй звідси й не псуй їй більше життя.

Дем’ян схилився вперед й стиснув кулаки. Мирон ще раз окинув мене повним ненависті поглядом, мовчки встав з-за столу й пішов. Я зітхнула з полегшенням. 

Ввечері ми їдемо назад до готелю. Я вперше відчуваю себе так спокійно. Сьогодні зустрівшись зі своїм найбільшим страхом, а також з минулим болем, від якого тікала, я ніби все остаточно відпустила й тепер готова до нового життя.  

Пройшло три роки.

Я прокидаюся вранці й мене накриває відчуття радості. Сьогодні я звільняюся з роботи. Зіскакую з ліжка, вмиваюся, чищу зуби й починаю збиратися. Тримаючи зубну щітку в роті, підходжу до вікна. Дивлюся на сусідні будинки. Багато подій має статися найближчим часом. Зараз я тимчасово живу в орендованій квартирі, але за тиждень ми з Дем’яном одружуємося. І я переїду до нього. 

Повертаюся до ванної кімнати, завершую чистити зуби. Дивлюся на себе у дзеркало. Я чекала цього багато років. 

Одягаю довгу чорну сукню. Фарбуюся. Малюю виразні очі й спускаюся донизу, де на мене вже чекає наречений. Ми їдемо на роботу.