Розділ 5

Прокидаюся вранці й відразу перевіряю телефон. Там справді вже є повідомлення від Дем’яна.

— Доброго ранку. Як спала? Дякую за чудовий вечір, — і сором'язливий смайлик.

Грудну клітину розпирає від радості. Я зіскакую з ліжка, біжу вмиватися і йду на двір купити круасани й кави, поки дівчата ще сплять. Час від часу зиркаю на свій браслет. Невже напис і справді діє? 

Замість найближчої кав'ярні, ноги несуть мене до оболонської набережної. Незчулася, як опиняюся біля парку Наталка. Осіннє листя вкриває землю, яка здається вже готується до зимівки. Від цього місця віє спокоєм і затишком.

— Аріна? — Раптом чую здивований голос. Повертаюся. Переді мною у спортивному костюмі стоїть Дем’ян й ошелешено дивиться на мене.

— Ми постійно з тобою стикаємося. Що ти тут робиш? Я щойно написав тобі, а ти вже тут. Ніби думки мої читаєш.

— Вийшла прогулятися. Ти тут живеш? 

— Неподалік, — усміхається Дем’ян.

Я не знаю що ще можна сказати. Збираюся йти, як він зупиняє мене.

— Аріно, раз ми сусіди, може на роботу їздитимемо разом?

— Я не проти.

— Гаразд, тоді завтра о пів на десяту буду біля твого під'їзду.

Я киваю. Махаю на прощання і йду. Всередині мене все стискається від радості. Здається він дійсно подобається мені й дуже сильно.

Наступного дня прокидаюся о п'ятій ранку. Так хвилююся, що не можу спати. Викидую на ліжко всі речі, які привезла з дому. Але їх недостатньо.

— Візьми щось з мого, — пропонує Марічка. Я міряю кілька її суконь. Нарешті зелена з вишивкою сіла ідеально. Виводжу стрілки на очах, накидую пальто, бризкаюся парфумами й виходжу з квартири. Серце б'ється так, що я нічого не чую крім цього стукоту. Кожної секунди готова бігти назад до квартири й сказати, що захворіла. Потім лаю сама себе подумки й змушую вийти з під'їзду.

Його авто вже чекає. Сідаю всередину. Він цілує мене у щоку, чим доводить до напівпритомного стану, й простягає паперовий стаканчик з кавою. 

— Дорогою купив. Помітив, що ти часто її п'єш.

— Дякую. — Який же він уважний.

Він розповідає про друзів, а я про свої вихідні. На стоянці біля офісу Дем’ян повертається до мене. 

— Аріно, може повечеряємо сьогодні ввечері?

Я завмираю. Не знаю, що сказати. Чи не занадто це швидко і чи доречно заводити стосунки зі своїм босом, особливо після невдалого досвіду з Мироном. Мабуть, мої сумніви відобразилися в мене на обличчі.

— Я не тисну, — відразу каже він. — Але якщо захочеш, напиши мені і я забронюю нам столик.

Ми разом заходимо до офісу й мені здається, що всі співробітники дивляться на нас. 

Упродовж дня ми проводимо ще дві співбесіди. Цього разу кандидати мені подобаються. Пізніше, втомлена сиджу в кабінеті й дивлюся у вікно. Розмірковую над своїм життям. Я все зробила не правильно. Довірила особистий проєкт Мирону, завела стосунки на робочому місці. Тепер повторити історію з Дем’яном — це як на одні й ті ж граблі наступити двічі. Але ж якщо він інший, то я можу пропустити своє кохання через страх. Тоді це буде ще більшою помилкою. Беруся за телефон й відкладаю його назад на стіл. Знову тягнуся. Врешті бажання провести час з Дем’яном перемагає і я пишу йому, що згодна повечеряти.

Через кілька хвилин приходить відповідь, що він вже забронював столик на восьму й о сьомій зайде за мною. 

Залишок робочого часу переглядаю заповнені кандидатами анкети. Навіть забуваю про побачення. Тож коли Дем’ян стукає у двері й заходить, він застає мене зненацька.

— Готова?

— Так, вже йду. — Вимикаю комп’ютер. Чоловік допомагає мені одягнути пальто й ми разом спускаємося донизу. Дорогою зустрічаємо кілька колег й мені здається, що вони всі на мене дивляться й осуджують. Ніби я роблю щось погане.

Виходимо з офісу. В обличчя віє вже морозний вітер. За останній тиждень суттєво похолодало й вже відчувається наближення зими. Перший її подих. Я підіймаю комір й ми прямуємо до його машини. Сідаємо всередину. Несподівано Дем’ян повертається до мене і цілує.

— Щоб уникнути незручностей упродовж вечора, — пояснює й витирає мені кутик рота, де вочевидь розмазалася помада. Я шоковано й заворожено мовчу. Потім знову цілує мене. 

— Треба їхати, бо запізнимося, — каже, коли ми нарешті відліплюємося одне від одного. В мене паморочиться в голові. Мовчки киваю.

Зупиняємося біля ресторану “Два зайці”. Він відчиняє мені двері авто, подає руку, проводить всередину. Весь цей час я збентежена й тому мовчу. Ми займаємо столик й продовжуємо мовчки дивитися одне на одного. Робимо замовлення. Нам приносять й наливають червоне вино. Я відразу роблю кілька ковтків. Намагаюся розслабитися, але поруч з цим чоловіком це зробити важко. 

Він бере мене за руку. Водить пальцем по долоні. Щось розповідає. Але я майже нічого не чую. Повністю сконцентрована на його дотиках. Роблю ще кілька ковтків.

— В тебе вдома, мабуть, хлопець залишився? — тихо питає Дем’ян. — Ніколи не повірю, що така дівчина як ти може бути сама.

— Мій хлопець зрадив мене.

— Дурень, — зітхає чоловік. — Я б ніколи тобі не зрадив.

— Він зробив це не з іншою жінкою, — гірко посміхаюся. — А заради посади й грошей.

Дем’ян зводить брови на переніссі й дивиться на мене нічого не розуміючим поглядом. І раптом я все йому розповідаю. Про стосунки в кілька років, проєкт, яким я займаюся. Про мрію створити свою ІТ компанію. А особливо, про те як Мирон вкрав мою розробку й видав за свою.

Сльози виступають в мене на очах. Якийсь час Дем’ян мовчить. 

— Ти можеш помститися йому, — нарешті каже. 

— Як?

— Візьми цю доробку до нашої компанії. Тоді не треба буде починати все з початку й до наступної осені, коли проходитиме ІТ Арена у Львові, ми представимо її на конференції. Без тебе він її не доопрацює як треба. Таким чином ти перша покажеш результат і всі знатимуть, що це твоя програма. В нашій же компанії ти закріпиш свій статус й отримаєш хорошу премію за закінчений проєкт.