Розділ 4

Пройшло два тижні.

Я заходжу до поки що пустого кабінету на чотири особи. 

— Це досить незвично, — звертаюся до Дем’яна. — Зазвичай компанії більше полюбляють опенспейс.

— Вам подобається опенспейс? — Відразу питає він.

— Мені ні, бо в такій атмосфері важко сконцентруватися. Хтось п’є каву, інші говорять, сміються чи розмовляють по телефону. Треба йти шукати якесь окреме приміщення, щоб обговорити зі своєю командою проєкт. Це кошмар для програміста-інтроверта.

— Я так і думав, — чоловік щиро усміхається. — Тому у вас окремий кабінет, щоб ви з вашою командою комфортно почувалися й були максимально продуктивними.

Він дивиться мені в очі і я шаріюся. Збентежено прокашлююся.

— Дякую.

Займаю стіл біля вікна, з якого відкривається чудовий краєвид. Через годину мені приносять лептоп з вже встановленим усім необхідним програмним забезпеченням. Відразу після цього до кабінету заходить Дем’ян.

— Ну як, вже трохи обжилися? — Я киваю. — Зараз в нас відкриті вакансії на двох програмістів і одного аналітика. Вам треба буде разом зі мною проводити співбесіди. Хочу, щоб працівників обрали саме ви.

Я знову киваю. 

Він бере стілець від сусіднього столу й ставить його біля мене. Сідає поруч. Підсовується ближче. 

— Ось в цій теці знаходиться інформація про наших працівників і хто та за що відповідає, — Дем’ян водить курсором по екрану. — Поки що так. Вже після доробок вашого відділу буде в іншому вигляді. 

Я затамовую подих. Його близькість напружує. 

— Ну працюйте, — каже він і встає. — Не буду вам заважати. 

Чоловік виходить і я видихаю. Поруч з ним чомусь мені важко дихати. Набираю у чашку води з кулера в коридорі й повертаюся до столу. Починаю розглядати дані з вказаної босом теки. 

Упродовж дня ми проводимо дві співбесіди з програмістами. Але жоден з них не відповідає вимогам. Мені потрібен хтось, хто на цьому знається краще за мене, щоб заповнити деталі, яких не вистачає, щоб все запрацювало. 

О сьомій встаю з-за столу й збираюся додому. Сьогодні п'ятниця й ми домовилися з Марічкою випити вдома вина, подивитися якийсь фільм і всю ніч розмовляти. Прийде ще якась її подружка. Така собі дівоча вечірка.

Виходжу з офісу. 

— Аріна, — чую позаду себе. Озираюся. Слідом за мною виходить Дем’ян.

— Давайте я вас підкину. Ви де живете?

— Ой що ви, не треба. Я на метро доїду.

— Мені не важко, — наполягає чоловік. 

Я сідаю в машину. Ніяково дивлюся на нього. Він заводить двигун. І я називаю адресу.

— Може перейдемо на ти? — Питає. Я киваю. — Як думаєш, чи вистачить тобі троє людей, щоб завершити проєкт до весни?

Знизую плечима.

— Зазвичай на задачі такого масштабу дається хоча б рік.

Він зітхає: 

— Конкуренція на ринку така велика, що за рік мінімум три інші компанії запропонують свій продукт.

Я знаю, що він має рацію. 

— Ми будемо намагатися. Але з професійної точки зору нічого не можу обіцяти, крім того, що докладу всіх зусиль. 

Він зупиняє авто біля під'їзду Марічки. Уважно дивиться на мене. 

— До понеділка, — кажу й швидко вискакую з машини. Заходжу до під'їзду, кидаю на нього останній погляд й швидко відвертаюся — він досі дивиться на мене.

Коли підіймаюся у ліфті на п'ятий поверх, в мене горять вуха, кров приливає до обличчя. 

На порозі мене зустрічає Марічка з двома пляшками просеко. Позаду неї стоїть її колега Алла. Вони затягують мене всередину. На кухні вже накритий стіл. 

— А хто тебе сьогодні підвіз? — Марічка підморгує мені.

— Мій бос, — шаріюся.

Дівчата переглядаються. Наливають мені в келих просеко. 

— За нового чоловіка. Хай виявиться не таким козлом, як попередній.

— Дівчата, перестаньте, — намагаюся їх вгамувати. 

Тим часом ми проводимо чудовий вечір. Багато спілкуємося, сміємося. І мені раптом стає легше на душі. Я відпускаю ситуацію з Мироном.

Наступного вечора в суботу, все тим же складом, втрьох, ми збираємося на оболонську набережну, щоб просто прогулятися. Небо вкрите яскравими зорями, наче діамантами, віє прохолодний вітер. Ми йдемо, розмовляємо і мені ще досі не віриться, що я у Києві. Що так різко покинула свій дім, місто і приїхала сюди.

Заходимо до найближчого бару. Замовляємо нарізку, вино і кальян. Я знімаю пальто. На мені коротка чорна сукня, яка візуально робить мої ноги довшими, а фігуру стрункішою. Дівчата за іншими столиками дивляться на мене з осудом, чоловіки зацікавлено. 

Після кількох келихів вина мені стає гаряче, легко, безтурботно. Я більше не пам'ятаю старих образ на Мирона. Ніби скинула тягар з плечей. Хочеться сміятися, курити кальян і залишитися тут назавжди.

Підіймаю голову й раптом помічаю, що за столом в кінці залу сидить Дем’ян й дивиться на мене. Він усміхається й киває. Я ніяково усміхаюся у відповідь.

— Це хто? Невже твій бос? — Каже Марічка й починає відверто розглядати його. Алла робить те саме.

— Дівчата припиніть, — шепочу безпорадно. — Негайно перестаньте.

Подруги заливаються сміхом й повертаються до мене.

— Я б собі також хотіла такого боса, — продовжує сміятися Марічка. — Просто красень.

Позаду прокашлюється Дем’ян, який вже стоїть біля нашого столу.

Від сорому не знаю куди очі подіти.

— Привіт. Не очікував тебе тут зустріти. Маєш чудовий вигляд.

— Дякую.

— Дівчата ви не проти до нас підсісти? — Звертається вже до всіх. — В нашій чоловічій компанії дуже не вистачає чарівних жінок.

— Краще ви до нас, — пропонує Алла.

Дем’ян киває, йде й за мить повертається з двома чоловіками. Вони приносять стільці й сідають поруч. Я опиняюся навпроти свого керівника. Мені нікуди подітися від його проникливого погляду. Розмова подруг з чоловіками поступово стає фоновим шумом в той час, як ми просто дивимося одне одному в очі.