Розділ 3

Прокидаюся вранці у квартирі Марічки сама. На столі біля ліжка записка.

“Я на роботі. Буду о восьмій. Залишки піци в холодильнику. Розігрій у мікрохвильовці”.

Потягуюся й вилізаю із під ковдри. Зіщулююся. В кімнаті прохолодно. Засовую ноги в капці й підходжу до вікна. Наче й не виїжджала нікуди — такий самий двір зі старими дев'ятиповерхівками, багато дерев внизу, футбольне поле. Люди з собачками гуляють. От тільки там я була керівником відділу розробки й мала власний проєкт, а тут я безробітна і без великих запасів грошей.

Вмиваюся, роблю собі каву й розігріваю піцу. Вмикаю лептоп. Починаю з work.ua. Кілька годин перечитую описи вакансій. Й нарешті натрапляю на щось цікаве. Потрібен аналітик у відділ розробки нової гри, для американського ринку. Читаю вимоги й розумію, що це ті знання, які мені необхідні були для написання мого продукту. Тоді розробка була не завершена, бо мені не вистачало даних. Не до кінця розібралася. Але зараз, я можу потрапити в цю компанію й працювати у потрібному мені середовищі, мати під рукою спеціалістів, які постійно з цим стикаються. 

Відправляю своє резюме. Якщо мене візьмуть, то я зможу заповнити той пробіл, й завершити проєкт. Далі заклякаю. Заповнити пробіл, щоб що? Мирон вкрав мою програму. Тому мені немає що завершувати. І все ж відчуваю, що мушу зрозуміти. Це ніби моя дитина, яку я маю народити. Моє творіння. Хочу, щоб воно запрацювало.

Поки чекаю на подругу, прибираю у квартирі, готую салат і пасту. Ще раз перевіряю свій профіль. Неочікувано вже є відповідь. Вони запрошують мене на співбесіду. Завтра. Починаю тремтіти. Нервова система ні до чорта. Я по співбесідах сто років не ходила. Звикла, що мене просто кличуть по знайомству, як хорошого спеціаліста. Вже забула як це і робиться. 

Перечитую ще раз їхні вимоги, потім своє резюме і досягнення, що я вмію. Переглядаю збережені на лептопі файли. За підготовкою проходить кілька годин. Не помічаю, як настає вечір. Ключ повертається у дверях. На порозі з'являється Марічка. Вона підозріливо дивиться на мене з коридору, принюхується. Заходить в кухню. Я закриваю лептоп і накриваю на стіл. 

— Залишайся тут жити назавжди, — каже Марічка, наминаючи пасту за обидві щоки. — Добре, що ти приїхала, бо я ризикувала померти від голодної смерті.

Я усміхаюся кутиком рота. Неспішно копирсаюся вилкою в тарілці. Розповідаю про завтрашню співбесіду.

— Та то дурниці, — махає рукою Марічка. — Ти її запросто пройдеш успішно. Таких спеціалістів як ти мало.

Після вечері я вмиваюся й лягаю в ліжко. Відчуваю себе втомленою, вимотаною. Знову згадую Мирона і мені хочеться плакати. Марічка лягає поруч, обіймає мене ззаду. 

— Все у тебе буде добре, — тихо шепоче. — От побачиш.

Непомітно для себе засинаю.

Наступного ранку бігаю по квартирі, намагаючись вчасно зібратися. Випиваю вже третю порцію валер'янки. Що ближче співбесіда, то більше я боюся туди йти. Це почуття не піддається розумному поясненню, бо в мене є відповідна освіта і п'ять років досвіду, що в принципі й вказано в моєму резюме, яке вони вочевидь читали, раз запросили мене. І все ж мені тривожно. 

Нарешті валер'янка починає діяти. Ще раз дивлюся у дзеркало, бризкаюся парфумами й вирушаю на зустріч долі.

До офісу прибуваю вчасно. Навіть на кілька хвилин раніше. На секунду затримуюся біля входу. Кидаю погляд на мій браслет й в голос читаю напис “На щастя”. Роблю глибокий вдих. Мене відразу проводять до кабінету керівника департаменту. За столом сидить доволі молодий, не старше сорока — сорока п'яти років чоловік: темноволосий, блакитні очі, широкі вилиці. Він встає й простягає мені руку, усміхається.

— Дем’ян, керівник департаменту ІТ.

— Аріна.

—  Прошу сідайте, — він вказує рукою на стілець. Сам ще кілька секунд вивчає мою анкету. — Неймовірно хороше резюме, — каже нарешті. — Ви ніби створені для нашої компанії. Скажіть чим останнім ви займалися на своїй позиції?

Вагаюся й нарешті промовляю:

— В мене був мій особистий проєкт. Я розробляла он-бордингову платформу для навчання нового персоналу у вигляді комп'ютерної гри.

Очі Дем’яна загорілися.

— Це саме те, що нам потрібно. Ми запускаємо окремий відділ для цього, компанія планує розробити й продавати подібний продукт для інших. Само собою ще й супроводжувати його.

Ще кілька хвилин ми розмовляємо. Я раптом помічаю, що не можу відірвати погляду від його очей. Вони ніби магнітом приковують до себе. 

— Ви знаєте, — каже він нарешті. — Зазвичай після співбесіди ми беремо кілька днів на обговорення й прийняття остаточного рішення. Але ви ідеальний кандидат. Не бачу сенсу тягнути час. Якщо ми вам підходимо, то ця позиція ваша.

Я усміхаюся. Мене все влаштовує. Зарплатня в три рази більша за мою попередню, оплачувані відпустки й лікарняні. Подарунки на новий рік і день народження. Додаткові години також оплачуються. Для прикладу на минулій роботі я постійно затримувалася допізна і мені за це не платили. Офіс розташований неподалік від квартири Марічки. І головне, цей чоловік мене зачарував. 

— А з моїм майбутнім керівником в мене не буде співбесіди?

На мить Дем’ян задумується, ніби не розуміє про що я. Потім раптом посміхається.

— Я ж не прояснив всю ситуацію. Ми вас беремо на позицію керівника відділу, а не аналітика. А ви вже під себе наберете необхідну команду.

Я ошелешено витріщаюся на нього. Ого це не очікувано.

— То керівника в мене не буде? — ставлю дурне питання. 

— Чому ж? — Дем’ян підморгує, від чого кров приливає мені до щік. — Вашим керівником буду я. Ми будемо багато працювати разом.

Від його відповіді я ніяковію, неначе школярка. По спині пробігають мурахи. Мовчки киваю, силуюся усміхнутися й виходжу з кабінету. 

Що я роблю — не знаю. Як я збираюся повертати свій проєкт — не маю жодного уявлення. А головне, я не хочу знову закохуватися на роботі.