Розділ 2

— Аріно, чому ти не на нараді? — Здивовано підіймає брову секретарка Катя. — Там Мирон показує якусь супер розробку нашим інвесторам. Біжи, тобі це буде корисно!

Якесь неприємне передчуття засіло всередині. Я повільно підіймаюся на другий поверх офісу. Заглядаю у конференцзал. Тихенько заходжу всередину й сідаю на стілець біля виходу. На екрані через проєктор висвічується презентація. Великими літерами напис “Он-бордингова система майбутнього”. 

Мій наречений Мирон, одягнений у шикарний чорний костюм й білу сорочку, стоїть біля екрана й посміхається, показуючи свої білосніжні зуби. Він клацає пультом й картинка змінюється. О Боже, що?! Та це ж мій проєкт! Чому він проводить демонстрацію в офісі, якщо ми домовилися тримати його в таємниці?!

— Це те, над чим я працюю останній рік і що вирішив зараз вам показати, оскільки знаходжуся на фінальній стадії розробки. — Оголосив Мирон й знову клацнув пультом. На екрані з'явилося зображення комп'ютерної гри.

Мирон продовжує щось розповідати, але я його вже не чую. Мені здається, що я знаходжуся у вакуумі або десь під водою й жоден звук не доходить до мене.

Раптом вмикається світло. Мимоволі приходжу до тями.

— Саме тому, — промовляє директор. — Я вирішив назначити Мирона керівником напрямку розробок для системи управління ресурсами. Ми створимо під нього окремий відділ, наймемо людей. Будемо продавати програмні продукти іншим компаніям.

— І не пожалкуєте, — киває головою Мирон. Потім його погляд зупиняється на мені й він здригається. Посмішка сповзає з його обличчя. — Аріно? — Тихо промовляє він. Та я вже вискакую з кабінету. Біжу до туалету. Все навколо розпливається. Сльози застилають мені очі. Він взяв мою розробку й виставив за свою. Навіщо він так учинив? Аріно, яка ж ти дурна. Звісно, щоб заробити грошей. А ти як думаєш?

Відкриваю кран, вмиваюся холодною водою. Змиваю сльози. В голові трохи розвиднюється. Спочатку думаю іти до керівництва й розповісти, що це моя програма. Але раптом розумію, що не зможу цього довести. Він має всі доступи. Програма в нього на флешці. Мирон в ній розбирався і досліджував мій код. Тож при необхідності зможе пояснити кожну стрічку, якщо буде треба. Ще й скаже, що це я намагаюся вкрасти в нього ідею.

Я нікому не говорила, що пишу програму. А він зараз показав її. Тож Мирон перший заявив на неї права. Невже я повинна просто віддати працю кількох років? Від напруження починає боліти голова. А ще… Як же так? Ми збиралися одружитися, все життя разом прожити. Як він міг, так мене зрадити? 

Приводжу себе до порядку. Виходжу з туалету. В коридорі порожньо. Заходжу до кабінету й сідаю працювати. Я знаю, що цього не буде, але підсвідомо очікую, що двері відчиняться й на порозі з'явиться Мирон. Він буде стояти переді мною на колінах і просити пробачення. Та чуда не стається. За цілий день Мирон ні разу не заходить до мене. 

Ввечері я збираюся, вимикаю світло в кабінеті й виходжу на ганок офісу. Тут на мене чекає ще один шок. Мирон бере за руку доньку керівника, нашу юристку, й саджає її до своєї машини. Коли помічає мене, на мить заклякає. А потім відвертається, сідає в авто й вони їдуть. 

Мені перехоплює подих. Здається голова зараз трісне від напруги й болю і сили покидають мене. Важко поворухнути рукою чи ногою. Завмираю. Не розумію, що мені робити, куди йти. Хочеться сісти на підлогу прямо тут, на східцях, й дивитися в одну точку.

Через силу змушую себе вдихнути. А потім різко повертаюся назад. Прямую у відділ кадрів. 

— Аріночко, ти щось хотіла? — Каже мені Оксана, яка там працює. Вона вже одягає пальто й дивиться на мене з надією. — Це до завтра не почекає? Бо я поспішаю.

— Вибач, не почекає, — бурмочу я. — Мені треба негайно написати заяву на звільнення.

Кілька секунд жінка витріщається на мене. Потім мовчки простягає аркуш паперу й зразок. 

— Заповни як тут у прикладі, — каже тихо. — А може все-таки почекаєш до завтра? Відпочинеш, обдумаєш все. Передумаєш.

— Не передумаю.

Коли нарешті виходжу з офісу, викликаю таксі. Я зараз в такому стані, що не витримаю близьку присутність інших людей у маршрутці. І сил стояти чи йти на зупинку в мене також не має. Таксі везе мене вечірніми вулицями міста і я відчайдушно вдивляюся в чужі вікна. Такі теплі, яскраві, затишні. Уявляю, як жінка поспішає додому, бо там на неї чекають чоловік і двоє діток. Як вони разом готують вечерю, мріють про відкриття свого бізнесу чи кар'єрні перспективи. Як ми з Мироном мріяли. Біль пронизує моє серце з новою силою. Відчуваю свою ізольованість, відірваність від того затишного світу сім'ї та любові, який доступний іншим людям. Вони живуть у своєму щасливому місці. А я залишаюся тут — в темряві та холоді.

Вдома смажу яєчню, беру шматок хліба. Сідаю вечеряти. Апетиту немає. Шлунок зводить. Я залишилася без хлопця, свого проєкту і роботи. Майбутнє здається непередбачуваним в поганому сенсі цього слова і воно мене лякає. Беру телефон й набираю Марічку. Розповідаю їй про все. Починаю плакати вголос. Вперше за день.

— А знаєш що, — каже вона вислухавши мене. — Може то і на краще, як би неприємно це не звучало. Я вже кілька років кажу тобі переїжджати до Києва, бо тут більше перспектив. Ти б вже давно свою компанію відкрила. А ти все трималася за Мирона. А тепер як ви не разом, переїдеш до мене? Почнеш життя з чистого аркуша?

— А чому б і ні, — несподівано для себе промовляю. — Ти маєш рацію. Як тільки розв'яжу питання, пов'язані зі звільненням, відразу спакую валізу і приїду до тебе. 

Кладу слухавку й задумуюся. Біль не зменшився. Але від прийнятого рішення раптом стало спокійно і визначено на душі. 

І от я тут у квартирі Марічки в Києві, на п'ятому поверсі старої дев'ятиповерхівки району Оболонь. Найнеобхідніші речі влізли в одну валізу. В мене немає зв'язків та грошей. Я намагаюся забути минуле. А майбутнє доведеться завойовувати й починати з чистого аркуша.