Розділ 1

Я ледь затягую важку валізу в маршрутку, яка має їхати до Києва. Оглядаю салон. Майже всі місця зайняті. Навіть прохід завалений сумками. Нарешті натикаюся поглядом на порожнє місце за водієм й сідаю. Маршрутка відправляється, а я втуплююся у вікно. Надворі йде дощ. Він омиває дорогу і старі будинки, поки ми виїжджаємо з міста, роблячи сірим і безрадісним все навкруги. Це сходиться з моїм настроєм. Хочеться плакати. Кілька сльозинок скочуються по моїх щоках. Витираю їх й зусиллям волі стримуюся, щоб не розплакатися сильніше. 

Колись переїзд до Києва був моєю мрією. Я для цього багато працювала. Тепер він виглядає більше як вигнання. Необхідний крок, щоб все забути й жити далі. Згадую як Мирон вчинив зі мною й знову хочеться плакати.

— Доцю, будеш яблучко, — відриває мене від сумних думок жінка, яка сидить поруч. — Солодке, домашнє. Вітамінка яка-не-яка.

Я дивлюся на червоний, налитий фрукт й думаю відмовитися, але механічно простягаю руку й беру гостинець.

— А ти чого така зажурена? — Питає, побачивши мої заплакані очі.

— Проблеми на роботі.

Вона співчутливо дивиться на мене і зітхає:

— Повір мені, жінці, яка життя прожила, що воно не варте твоїх сліз і нервів. Скільки такого в мене було. — Вона махнула рукою. — Інтриги, плітки, навіть звільнили одного разу. Все потім забувається. Лише часу, витраченого на це шкода. Повір, все в тебе буде добре.

Я дивлюся на її доброзичливе, зі зморшками обличчя й мені справді легшає. Ніби вона щось знає про майбутнє. Усміхаюся. Ховаю яблуко в наплічник.

— То ти на роботу їдеш? — Продовжує розмову жінка.

— Тільки влаштовуюся.

— Ти хороша дитина, — каже вона з усмішкою. — Хай тобі, дочко, Бог допомагає.

По волі, як їде маршрутка, похитуючись й заколихуючи, я засинаю. Прокидаюся, коли автобус зупинився на заправці, щоб люди перепочили. Жінки поруч немає. На сусідньому сидінні лежить яблуко й браслет з зелених каменів, схожих на нефрит. 

Через п'ять хвилин пасажири зайшли до салону, але жінка не повернулася.

— Почекайте, тут ще однієї людини немає! — Вигукую, коли водій заводить двигун.

— Вона вийшла на своїй зупинці раніше, — каже чоловік й ми виїжджаємо на дорогу.

Я задумливо дивлюся на яблуко і браслет. 

Мимоволі знову згадую Мирона.

— Уявляєш, скільки ми всього досягнемо разом?! — шепоче він мені на вухо, коли ми лежимо на дивані й дивимося відео про диких звірів в Африці на каналі Діскавері. — Заснуємо компанію, об'їздимо цілий світ, житимемо у власному будинку.

Проводжу пальцем по його долоні. Усміхаюся. Мені також подобається мріяти про таке.

— З таким розумом як у тебе, у нас все вийде, — продовжує Мирон, — коли завершимо доробку, можливо навіть американці її куплять.

Задумуюся. Не так-то й просто цю програму доробити. Я вже об'їздила не одну компанію, збираючи інформацію про різні бізнес-процеси, щоб протестувати їх. Однак кожного разу щось доводилося доопрацьовувати. Ніби якоїсь детальки не вистачає, щоб програма запрацювала як конструктор і її можна було б налаштовувати для всіх. 

Потрібно, щоб новий співробітник, проходячи різні тести й завдання в ігровій формі знайомився з усіма бізнес-процесами, своїми майбутніми задачами та колегами і їхніми обов'язками в компанії. І після завершення всіх рівнів, був готовий працювати. Такі системи існують, але всі вони нудні та потребують доопрацювань. Мій же продукт йде у форматі комп'ютерної гри.

Мирон цілує мене в лоб. Притискає до себе. Потім засовує руку під кофту й ніжно торкається до грудей. Я стогну й закриваю очі. Ми ніби створені одне для одного. Нам добре розмовляти, у нас спільні цілі у житті й в сексі все чудово. Поступово він стягує з мене светр й штани. Потім білизну. Цілує в шию й від його гарячого дихання по шкірі пробігають мурахи. На якийсь час я забуваю про проєкт…

Маршрутка зупиняється на станції метро Харківська. Я беру браслет і яблуко й підходжу до водія.

— Здається жінка біля мене це забула.

Якусь мить він похмуро дивиться на мене:

— Навряд чи вона за цим повернеться. Візьми собі.

— А браслет? Може він дорогий?

Чоловік переводить погляд на нефритову прикрасу. Кривиться.

— Сумніваюся. Залиш свій номер телефону. Якщо жінка зателефонує, направлю її до тебе. Але думаю, що ти сміливо можеш забирати його собі.

Я залишаю свої контакти, ховаю у наплічник яблуко, засовую в кишеню браслет й спускаюся в метро. О десятій ранку в неділю на платформі майже порожньо. Заходжу у вагон, сідаю. Дістаю з кишені знахідку. З подивом дивлюся на металеву пластинку, яка звисає з прикраси і яку я не помітила раніше. На ній значиться напис “На щастя”. Зітхаю. Чого-чого, а щастя мені не завадило б, бо я ніби народилася безталанна. Розум і зовнішність є, а щастя й удачі немає. 

Виходжу на станції “Мінська”. Тут мене має зустріти університетська подруга Марічка. Як тільки підіймаюся з метро — бачу її. Єдина дівчина в яскраво червоному пальті й з рудим волоссям. Вона кидається до мене й стискає в обіймах. Цілує у щоку. 

— Добре, що ти приїхала, — щебече, коли ми прямуємо до її квартири. — Мені не вистачало наших запальних університетських вечірок. Бо тут всі на спорті й правильному способі життя.

— Серйозно? 

— Ні, — сміється Марічка. — То я сказала, щоб якось виправдати те, що ми з тобою будемо гуляти.

Озираюся. Жовте і червоне листя частково вкрило дерева і землю, хоча трава ще зелена. Ми переступаємо через глибокі калюжі та стаємо на дерев'яні дощечки, щоб не намочити ноги. Проходимо повз базар. Відчуваю себе самотньою, ніби втратила дім. Коли заходимо у квартиру мене обдає затишком та теплом. 

— Роззувайся, мий руки і йди сюди, — каже Марічка й прямує на кухню.

Коли проходжу до неї, вона дістає піцу з пакета й ставить на стіл кілька пляшок пива. — Відсвяткуємо твоє нове життя. 

Посміхаюся, а хочеться плакати. Раніше в мене були: коханий чоловік, робота і власний проєкт, який мав стати золотим ресурсом, гарантувати краще майбутнє. Тепер же немає нічого.