Глава 18

Северин

Усе, мов у тумані. Наступна зустріч з адвокатом нагороджує мене подвійними невизначеними почуттями. Події дуже неоднозначні. Є й світлі моменти:

- Слідчий погодився на запобіжний засіб у вигляді домашнього арешту до суду, Северине Олександровичу. Це можна вважати маленькою перемогою, - повідомив Дмитро.

- Перемогою я вважатиму свою волю, - зітхаю. - Дивно, що ви маєте інші погляди на це питання.

- І до цього дійдемо. Я працюю, щоб вас визнали невинним і повернули волю, та принаймні ви більше не мусите знаходитися тут. Хіба це не привід для радості? - сьогодні мій адвокат мав піднесений настрій, хоча я все ще не бачив причин радіти. Принаймні в цій справі точно.

- Напевно, - інертно знизав плечима. Мені хотілося б повністю викреслити зі свого життя і своєї пам'яті події цих днів, аби їх просто не було. Але не все так просто. І пом'якшення мого вироку не втішало. Мені потрібно або все, або нічого. 

- Я спробував поговорити з пані Ніколь, - тихо промовив адвокат.

- Ви бачили її? - тут я оживився. Ця тема дійсно цікавила.

- Бачив... 

- І як вона? - почути відповідь на це запитання я прагнув, але водночас боявся. Боявся того, що почую, бо й сам міг уявити, яким важким був мій удар для тендітної дівчини. Тим паче з тією силою, що призначалася для Артура.

- Не скажу, що все добре, - Дмитро непевне стиснув плечима. - Я, як відомо, не лікар, але гематома в неї на пів обличчя. Проте, як я дізнався, її сьогодні виписують, отже, нічого страшного.

Її виписують... Ця  новина мене буквально окрилила. Нехай вона виглядає не дуже, але принаймні значних проблем немає. З лікарні не випишуть хвору людину, адже правильно?

Тривога вперто нікуди не дівалася, але все ж стала трохи слабшою.

- Що вона сказала вам?

- Практично нічого. Вона прогнала мене, не вислухавши. Тож потішити нічим не можу. Мені відомо, що вона не давала проти вас свідчень, посилаючись на втрату пам'яті. Але що буде, коли ця пам'ять повернеться, ми не можемо знати. Її допит відкладено до часу, коли Ніколь одужає.

Це здивувало. Гадав, вона захоче одразу мене втопити. У маячню про втрату пам'яті я відверто не вірив. Який план вона має? Яку гру затіяв Артур цього разу? Адже вони діють спільно. Щось не сходилося.

- Ви можете зараз відправитися додому. Але домашній арешт - не жарт. Вам потрібно дотримуватися його, - наголосив адвокат, ніби наперед здогадуючись, що я спроможний на все. І вибратися з-під варти в перший же день в тому числі.

- Я розумію це, - зітхаю. - Не хвилюйтеся. Я ще більше не підставлятиму себе. І того достатньо. Але я розраховую здобути повну волю якомога швидше. Сподіваюся, ви зможете цього досягнути для мене?

- Я працюю над цим, - запевняє Дмитро Юрійович. Йому я довіряю. Якщо він не звільнить мене, то нікому іншому це не під силу. Не дарма я плачу такі шалені кошти.

Далі мене під конвоєм, мов справжнього злодія, перевозять. Щоправда, не в поліцейській котузці, а нормальному авто, і не в місце відбування покарання, а додому. Але папараці досить і того. Вони супроводжують нас всю дорогу, радо готові розібрати мене по кісточках, щойно з'явиться нагода. Інтерв'ю я не давав, але кілька фото зробити вони таки встигли. 

Вже вдома, де мені нарешті дали спокій і можливість залишитися наодинці з собою, спогади заповнюють душу. Кожна частинка моєї квартири пов'язана з Ніколь. Як ніби щойно вона переступила поріг оселі, зафарбувала своєю енергетикою кожний куток. Всюди тут помічаю її тінь, навіть аромат парфумів, здається, все ще не вивітрився. Це дивно і мені не подобається. Я б пішов і напився, але виходити мені не можна і втрачати здатність мислити зараз теж не бажано. Я маю бути тверезим. Я маю знайти вихід.

План моїх дій простий. Найперше - прийняти душ, трохи відпочити, замовити суші, тому що тюремною баландою я відверто не наїдався, та й не те, щоб взагалі їв її. А тоді... Тоді доволі просто. Мої люди все ще були зі мною на зв'язку. Я все ще був власником своєї фірми. І мене все ще чекали справи. Навіть тепер їх побільшало.

Авжеж, як я й передбачав, плітки про мене вже облетіли вищий світ і тепер люди бізнесу розбирали їх на крупинки, а мене перебирали по кісточках. Акції моєї компанії на ринку значно впали, що не могло не засмучувати. Але з іншої сторони не все було так погано. Мій заступник підхопив справи і робив усе, аби втримати нас на плаву, тож у мене залишалися надії на успішне вирішення цієї історії. Та перш ніж давати рекомендації підлеглим стосовно роботи, я мав зробити дещо особисте і важливе.

- Андрію...

- Можу чимось допомогти вам, Северине Олександровичу? Найперше хочу запевнити, що я дуже засмучений. Співчуваю і сподіваюся, все скоро владнається, - почувся бадьорий голос з телефонної слухавки.

- Дякую, Андрію. В мене є прохання.

- Що накажете...

- З'ясуй, де зараз Ніколь. Я хочу знати все про кожний її крок.

- Будуть особливі рекомендації? - я знав, про що він питає так завуальовано. Чи не бажаю я помсти. Невже мій офісний прихвостень здатен і на таке?

- Я хочу знати лише її стан. Якщо буде потрібна їй допомога, дій, навіть мене не питаючи. Я не хочу, щоб у цій війні вона залишилася крайньою. А ще щодо Артура... 

- Так, - в його голосі знову почувся авантюризм.

- Поговори з моїм детективом. Я хочу вивернути назовні його брудну білизну.

- Зрозумів вас, Северине Олександровичу, - бадьоро відповів помічник і вимкнув телефон. Я лише усміхнувся.

Варто зазначити, що наші телефонні розмови проходили з прихованого номеру та нового телефону, який дбайливо передав мені адвокат. Авжеж, я не хотів, щоб поліція слухала все, чого їм знати не потрібно. В тому ж, що мої дзвінки будуть прослухані, сумніватися не доводилося.

До вечора я вирішую робочі моменти в режимі он-лайн. Намагаюся тримати руку на пульсі і не почуватися знищеним. Я обіцяю собі, щоб не було, не здаватися і повернути своє колишнє життя. Артуру не перемогти мене. Не дозволю.