Глава 17

НІколь

Щоб мої руки не тремтіли, доводиться сильно тримати Артура за передпліччя. Він навіть зауваження зробив, що тримаю його як кібець кігтями. Пусте. Головне, що спину я тримаю дуже рівно - постійно уявляю, що замість хребта у мене олівець. Олівці не гнуться. Лише іноді ламаються. 

На мені майже чорний оксамит, такий глибоко-синій, що мої очі від його кольору теж набувають неперевершеного нічного відтінку. Шию стискає кольє, доводиться робити зусилля, аби дихати, і вдавати, що його вага мені не відчутна. Артур постарався на славу - йому  самому організовувати вистави. Все підібрано так ідеально, що я сама себе не впізнаю. 

- Він на тебе дивиться, - схиляється до мого вуха чоловік. А потім, клянусь, умисно, торкається губами скроні. Мені гидко від цього легкого поцілунку. Маска з обличчя ледве не стекла, немов воскова. Лиш зусиллям волі втримала посмішку на вустах. 

І бережно, повертаю голову в бік Северина. Нагадую собі, що він ворог. Але наші погляди пересікаються. Немов в двобої схлестнулись лід і полум'я. Акімов неввічливо посуває партнера і рухається до нас з Артуром. 

Ось тут мені стає дуже страшно. Бо вираз у Акімова такий, наче він вбивати йде нас. 

- Ми перестарались, - смикаю Артура за рукав. 

- Все під контролем, крихітко, - відповідає той з усмішкою. - Зараз ти побачиш, як Акімов злітає з котушок. 

- Щось мені не хочеться…

Підсвідомо мені хочеться втекти. Забитись в якийсь дальній куток і перечекати поки буря вщухне. Бо Северин дуже злий. Він здатен змести все зі свого шляху - таким я його ще не бачила. 

Але втекти мені ніхто не дає. Артур перехоплює моє зап'ястя пальцями, щоб зафіксувати. І я сто незворушно. Чекаю, що скаже Северин. 

- Відійшов від неї! - Акімов навіть не звертає на мене уваги. Вся його лють направляється на Артура. 

- Перепрошую? - Артур насміхається. Стоїть, самоводолено поруч зі мною. - Ти щось хотів від нас? - питає зверхньо у Северина. 

- Хотів! - відповідає той. На нас починають обертатись люди. Ми зараз немов актори в тій грі. Я не встигаю зрозуміти, що собі надумав Северин. Він діє стрімко. Його рука різко здіймається і летить в обличчя Артуру. 

Здається я почала кричати. А от Артур наче того й чекав, він ухиляється від удару, прикривається мною. Потужний удар приходиться мені в вилицю. Зуби клацають, голову обпікає біль. І я падаю у вогку темряву. 

Отямлююсь я на диванчику. Наді мною сидить Артур, який простягає мені до носа смердючу ватку. 

- Як ти? - питає з напускним хвилюванням. 

- Нудить, - відповідаю, прислухаючись до себе. - Повірити не можу…

Від розмов мені погано. Все крутиться навколо мене. Від запаху вати справді нудить. 

– Ніхто не міг повірити, що Акімов здатний побити жінку, - відповідає Артур. - Його вже забрала поліція. Я не пустив їх до тебе, поки лікар не огляне…

- Лікар? - ворушу губами. 

- Так, дівчино, - чую третій голос. - Ми вас не забрали в лікарню, але бачу що треба. 

- Навіщо?

- У вас струс мозку! - до мене підходить фельдшер в оранжевому бушлаті. - Ми думали ви самі дійдете до карети, та бачимо треба ноші…

- Я віднесу її! - обриває лікарку Артур. - Я просто сам досі втямити не можу, як таке сталось… Люба, потерпи, - Артур підхоплює мене на руки. 

Мені погано від кожного руху. Рука у Северина дуже важка. Я сама не можу втямити, як так вийшло що він мене ударив. В голові плавають згадки про подію, але все наче  в тумані. 

- Ми засудимо його, - обіцяє мені Артур. На мить його губ торкається задоволена посмішка. - Його не врятують гроші цього разу. Весь бомонд бачив, як він тебе бив. 

У мене немає сил щось відповідати. Ледве опинившись в кареті швидкої я розумію, що з нудотою не впораюсь самотужки. Мене всю буквально вивертає в дбайливо підставлену фельдшером посудину. А потім мені допомагають лягти і машина рушає. 

Мені ставлять уколи. Щось пояснюють. Я не слухаю. 

Я розумію лише одне - Акімова можна сказати знищено. Його репутація розтоптана вщен. Я б мала бути задоволена. Але чомусь відчуваю лише присмак гіркої жовчі на губах. І справа не в тому, що мене знудило. А в тому, що мені здається - програла я. Чи цього я прагнула, коли починала гру. 

Я помстилась за брата. Але нічого не змінилось. Просто на одну нещасну людину в світі стало більше. Олег не перестав бути алкоголіком. Вовка десь в бігах, і напевно ще й з моїми речами. Я - по дорозі в лікарню. Акімов - за гратами. Від всього цього дурного фарсу виграв лише Артур!  

Мене знову нудить. І я не розумію, чи це від того, що я отримала травму, чи просто від самої себе. 

Оговтавшись від чергового нападу, я розумію, що швидка приїхала до лікарні. Я така недоречна в своїй вечірній сукні в приймальному відділені. Над столом у лікаря помічаю дзеркало - зазираю туди, поки пишуть папери. І охаю - на пів обличчя у мене налився набряк. А я то думаю, чому все так погано видно. 

- За кілька днів зійде, - помітивши мій жест рукою, якою  я торкаюсь щоки, каже лікар. - Буває і гірше. Шкіра он не лопнула, не доведеться накладати шви. 

- Ви мене втішили, - гірко усміхаюсь і кривлюсь від болю. 

- Вам потрібно просто відпочити, будете почувати себе краще. 

Мене проводять в палату. Там я зазираю  в телефон. Від Артура вже є СМС “Я домовився з поліцією, вони прийдуть завтра. Опиши їм Акімова в найкращих тонах”. 

Я не впевнена, що готова топити Северина до кінця. Але Артуру про це, звісно, повідомляти не збираюсь. 

Северин

Я думаю, планую одне, а чиню... все навпаки. Чому так? Не знаю. Нестримність в мені лякає значно більше за те, що зараз я сиджу в мавп'ятнику. Почуваюся знищеним в прямому сенсі цього слова. Знешкодженим. Здається, ніби я впав аж надто низько. Певно, так воно і є.

В голові, мов зіпсована платівка, крутиться лише одна картинка. Я б'ю в щелепу чортового Артура, бо він заслужив на це. Але той ухиляється, підставляючи під мій удар Ніколь. Я пам'ятаю це настільки чітко, що можу описати в деталях кожну мілісекунду, мов у заповільненій зйомці. І це нокаут у прямому сенсі слова. Але не її. Мій.