Глава 16

Ніколь

В туалет таки хочеться. Але виходити з кімнати я не маю жодного бажання. Знову злапає і почне знущатись. Від пережитого шоку у мене все ще тремтять ноги і руки. Я думала, що гіршого бути не може, але дуже помилилась. 

Треба тікати звідси. Треба якось вислизнути від охорони, приспати їх пильність. І кудись зникнути на якийсь час. 

Але для цього треба втихомирити Акімова, що здається лише ввійшов у смак. Гупає кулаком в двері. Дякувати Богу, що він не поскупився на цих деталях інтер'єру, і двері йому встановили не з фанери, а з цільного дерева. Тож шанси їх вибити швидко у Северина доволі малі. 

- Зупинись, - кажу притуливши руку до дверей. Так, ніби цей мій жест може заспокоїти чоловіка. - Ми  в патовій ситуації. 

- Відчини двері! - кричить у відповідь.

- Ми можемо поговорити й так, - відповідаю йому. - Так  я почуваю себе в безпеці. Я розповім тобі про Артура.

Нарешті з того боку встановлюється тиша. За мить чую:

- Я уважно слухаю, Ніколь. 

- Я не встигла йому багато передати, - треба розповісти частину правди. - Ти можеш взяти телефон і сам побачити. Я вислала йому лише матеріали по нещасному випадку. 

На щастя все інше переслане роботодавцю я встигла видалити. А от переписка з юристами щодо постраждалого робітника все ще була в моєму телефоні. Тому я вирішила використати її як доказ того, що більше Артур нічого не має. Це допоможе мені виграти час. І ще більше занурить в багно брехні. АЛе я не буду про це думати. Тому що у Северина немає іншого вибору, окрім як повірити мені. До ранку я так протримаюсь, а як тільки Акімов піде н ароботу - придумаю як втекти. 

- А тепер я буду займатись прибиранням, - продовжую, не почувши жодної відповіді від Северина. - Попрошу мені не заважати. 

- Завтра поприбираєш, - відповідає він. - Я хочу відпочити в тиші. Наслухався вже сьогодні твоїх криків. 

- Ну то і йди відпочивати! - огризаюсь я. - А мені правда треба в туалет. Присягни, що не чіпатимеш мене. 

- Спочатку покажи телефон!

Без всякого охоти я відчиняю двері і простягаю йому гаджет. Не відходжу і на крок, хоча доводиться переминатись з ноги на ногу, бо дуже хочеться у вбиральню. Северин прискіпливо перечитує моє листування. І хоче залізти далі. 

- Там особисте! - хапаю і блокую телефон. - З подружками про хлопців! 

- Ану дай сюди! - знову заводиться чоловік. 

- Тебе це не має стосуватись. Ти побачив. що хотів. 

- Там може бути ще щось. 

- Ні, Северине. Більше я нічого не встигла відправити замовнику.

- Шпигун з тебе ще гірший ніж юрист, - констатує Акімов за зневагою. 

Я ковтаю цю образу. Просто тому, що більше немає сил терпіти. Нехай ображає, каже що завгодно. Завтра сліду мого не відшукає. Доведеться зникнути. Виїхати з міста. Я впевнена, що зможу це зробити. А там уже спокійно обдумаю, як я ще можу насолити Акімову. Бо не вважаю, що моя вендетта завершена. А те, що Северин себе почуває ще й переможцем над мною, ранить ще більше. 

Я повертаюсь в кімнату за п'ять хвилин. Северина вже немає в коридорі. Очевидно пішов відпочивати, як і хотів. 

У мене в самої сил залишилось лише на денці. Навіть алкоголь вивітрився з голови, поки лежала  в ліжку. І горло болить від криків. Тож я кутаюсь  в ковдру, і провалююсь в сон. Вимотана за цей довгий без перебільшення день. 

Зранку в квартирі Акімова вже немає. Видихаю з полегшенням. Отже, можна планувати втечу. Для початку пробую двері квартири - вони авжеж заперті. А ключів у мене немає. 

Яка дикість! Думає можна утримувати людину проти її волі в чотирьох стінах! Саме це мене страшенно вчора і розлютило. Та так, що я рознесла в квартирі все, до чого могла дотягнутись. А треба було відразу подумати як втекти. 

Я не знаю, хто мене стереже. Але ким би він не був, треба буде добряче постаратись аби обдурити його. Треба змінити якось зовнішність і придумати як відімкнути замок. 

На щастя, він звичайний, а у мене є час і інтернет. Тому я передивлююсь всілякі відео, як відімкнути двері, якщо загубив ключі. Нарешті на одному із способів мені це вдається! Радості немає меж. Тепер треба придумати в чому вийти з дому. Так, щоб мене не впізнали. 

Найкраще було б переодягнутись в якусь уніформу. НІхто не звертає увагу на прибиральників чи лікарів. Але квартира Северина це не гардеробна театру. Тут костюмів на всі випадки життя немає. Зате є купа чоловічого одягу. Можна прикинутись підлітком - з моєю комплекцією я на дорослого чоловіка не тягну. 

Перебираю одяг, знаходжу спортивний костюм. Він авжеж на мене завеликий. Але головна біда - копиця світлого волосся, яке так просто не сховаєш від пильного погляду. 

Довго мудрую, як зробити так, щоб під каптуром мого волосся не було видно. Просте залишаюсь задоволена результатом. Штани підкотила, одягнула товстівку. Кросівки завеликого розміру - в них я схожа на клоуна. Проте сподіваюсь це не привертає багато уваги до мене. 

Треба наважуватись і йти. Збираю свої документи і рештки грошей. Розсовую все в кишені. Образ би ідеально доповнив заплічник, але його у мене немає. 

Виходжу з квартири втягнувши голову в плечі і згорбившись. Озираюсь навколо. Пощастило, що охорона не чатує прямо під дверима. Спускаюсь сходами на кілька поверхів вниз. Цікаво - де мене чекають? Визираю з вікна але в дворі не бачу нічого підозрілого. Проте повірити не можу, що Северин такий дурень, що не залишив нагляд. 

Доводиться ризикувати. Та краще так. аніж сидіти в квартирі і чекати нового виду екзекуції ввечері. Я і уявити не можу, що в голові в Акімова. І що він може зі мною зробити ще - мені і вчорашнього приниження вистачить на все життя. 

Северин

Ніколь не йде з голови цілий день. Це ще якщо не рахувати, що вночі я теж не спав через неї. Не те, що через неї... Але думки про цю бестію не залишали мене і на мить. Вона просто відмовлялася покидати мою голову.