Глава 9

Северин

І як завжди, нуль вдячності. Ця краля лише вміє знаходити неприємності. Я намагаюся її врятувати, ніби мені робити нема що, а вона замість мінімальної покірності і вдячності, поводиться як... І хто цей захисник, що так невчасно намалювався?

Спершу подумав, що якийсь залицяльник. Він хоча б виглядав молодо, хоч і його синяки під очима та змарнілий вигляд вказували на наявність залежності. Але потім у їх палкій суперечці пролунало слово, за яке зачепився мій слух. "Сестро" промовив він. То це її брат?

Певно, лише цей факт змусив мене відступити. Я розвернувся і пішов, залишаючи сімейку разом.

Як так сталося, що в такої дівчини, як Ніколь, такий родич? Може він зведений брат або вони розлучені в дитинстві? Принаймні вона виглядає як людина з хорошої сім'ї, а цей... дивно бачити його в місті. В тому притоні, звідки ми саме вибралися, він виглядав би органічніше.

Одним словом Ніколь здавалася мені суцільною таємницею. І я був дуже схильним до того, щоб розкрити їх усі. А в цьому міг допомогти лише приватний детектив.

Однак, я тягнув. Ніби щось незриме зупиняло мене... Ніби мені подобалася ця гра в здогадки. Вона тримала в тонусі. Врешті давно в мене не було таких пригод. Детектив може принести мені інформацію на тарілочці, але чи справді хочу я цього?

Ніколь від самого початку була для мене іграшкою. Зараз же вона стала справжньою вікториною. Квестом. В мені прокидався мисливський інтерес і я навіть ловив кайф від цих вечірніх пригод. Та коли я відкрию одна за одною всі її таємниці, мені стане нудно. Я втрачу до неї цікавість і просто вижену, наостанок може добре трахнувши. Та ж це не те. Мені якось не хочеться, щоб гра закінчувалася.

Тому я їду додому і, випивши міцної кави, лягаю спати.

Наступний ранок вітає мене пасмурною погодою. Дощ прямо висне над містом, вже навіть перші краплинки зрошують землю. А за тих кілька хвилин, поки я спускаюся до авто і сідаю в нього, починається справжня злива. Поспішаючи на роботу, впевнено завертаю під під'їзд Ніколь. Авжеж, розумію, що вона вже могла вийти з дому, але ще рано, тож навряд. Зазвичай вона приходить без десяти дев'ять, а добиратися громадським транспортом до офісу приблизно сорок-п'ятдесят хвилин. Зараз лише сьома сорок шість. Тобто по ідеї вона ще вдома. П'ю каву, куплену по дорозі на Макдрайві, і слідкую за дверима її під'їзду. Люди виходять одне за одним, метушливо розкладають парасольки і вливаються в потік, що кудись поспішає. Люди мчать на роботи, відводять дітей у школи і садочки. Місто бурлить. Жоден дощ йому не завада. А я мимоволі згадую вчорашні пригоди і ставлю помітку в пам'яті знайти того, з ким Ніколь приїздила в те Богом забуте місце.

Аж ось і вона сама. Все така ж елегантна у своєму діловому костюмі на підборах. Макіяж, зачіска. Ну прямо світська леді. Ніби то не вона поза вчора вішалася на шию Марциновському, а вчора відвідувала притон і мало не стала жертвою насилля. Оця багатогранність і здатність швидко адаптуватися мене найбільше в ній приваблює. Такий собі боєць живе під обліком кралі.

Швидко розкрила парасольку і поспішає до автобусної зупинки. Однак, тут я даю про себе знати, натиснувши на сигнал авто. Ніколь мене помічає, мені навіть здається, що лається про себе, проте все ж таки йде до авто.

- Що ви тут робите? - вигукує вона замість привітання, щойно сідає в пасажирське крісло.

- І тобі доброго ранку, - всміхаюся і простягаю каву (для неї теж купив). - Вона трохи охолонула. Не поспішаєш ти на роботу.

- Прокляття! Северине Олександровичу, ви тепер мій персональний таксист? - хмуриться вона.

- Я дбаю про всіх своїх працівників. 

- Ви всіх підбираєте з дому і везете на роботу?

- Лише тих, хто цього потребує, - я просто розважаюся, але, помітивши настрій дівчини, вже примирливо додаю: - Був тут проїздом неподалік. Вирішив зачекати на тебе, зважаючи на погоду.

- Проїздом? Тут? Це ж звідки й куди ви їхали? - все ще обурюється вона.

- Конфіденційна інформація.

- Хіба між нами є секрети? Ви дозволяєте собі знати всі деталі мого життя, - її азарт мене надихає. Це доволі весело виглядає.

- О, далеко не всі. А ти, до речі, обіцяла пояснити вчорашній інцидент. Поки ми їдемо, думаю, це чудова можливість. Аби потім не відбирати робочий час на особисті розмови.

- І що ви хочете знати? - майже кидає мені цю фразу.

- Хто той тип? - одразу питаю я, не розгубившись ні на секунду.

- Якщо питаєте з ревнощів, то не варто, - вона трохи збавляє обороти і вже не психує так явно. - І як керівник, ви могли б приділяти менше уваги особистому житті своїх працівників.

- Він твій брат? - прямо питаю я.

- Брат, - погоджується дівчина. - Але вас це всеодно не стосується.

- І що з ним?

- З ним якраз все добре. Він адекватно відреагував на те, що побачив. Я ж його сестра. А ви поводилися...

- Він має залежність, так? Може тобі потрібна допомога? - намагаюся хоч якось вивідати в неї деталі. Ніколь зітхає.

- Потрібна.

- Тоді я уважно слухаю.

- Але мені незручно, - вона вдає скромнягу. Точно хамелеон, а не дівчина. Проте такий поворот мені подобається.

- Не варто. Ти ж працюєш на мене. Я завжди допомагаю своїм людям. Яка в тебе біда?

- В мене лише одна біда, - зітхає бестія, а тоді пильно дивиться на мене. - Мій бос не дає мені жити. Ходить за мною крок у крок. Змушує щось пояснювати і не вірить поясненням. Втручається, куди його не просять. Ви можете допомогти мені з цим, Северине Олександровичу?

Один нуль не на мою користь. Ховаю криву усмішку. Вигадливо.

- Думаю, йому не треба брехати і тоді все владнається.

- Ну ось. Бачите. Він думає, що я брешу.  А між іншим юристи ніколи не брешуть. Професійний кодекс. Ми вартові правди і справедливості, якщо можна так сказати, - урочисто промовляє вона і готується вистрибнути з авто, адже ми під'їжджаємо до офісу. Що ж, сьогодні я нічого не дізнався. Але ще не вечір.