Глава 5

Ніколь

Ситуація склалась жахлива! Тож незважаючи на пізню годину, я ледве опинившись в своїй квартирі, набираю Артура. 

- Якого біса? - почулось невдоволене в слухавці. - Ти час бачила? 

- У нас проблеми, - відповідаю, скидаючи незручні туфельки, які встигли мені натерти мозоль на лівій п'яті. 

- У тебе, ти маєш на увазі.

- Марціновський мене сьогодні впізнав і погрожує розповісти Акімову про наші ділові стосунки, - на одному подиху випалюю я. 

- А я тобі казав, знайди дівчину на цю роль? - замість підтримки Артур починає сердитись. - Але ж ти сама прагнула взятись за цю роботу! Запевнила мене в своєму професіоналізмі! - фрази жалять. Але вони і витвережують. Нагадують, навіщо я влізла в цю авантюру. І що справді сама хотіла примірити на себе роль шпигунки. - Тож давай, Ніккі, шукай спосіб все розрулити! - добиває Артур. - Провалиш завдання - і ми з тобою попрощаємось, я такі невдачі не прощаю. 

- А може поговориш з Марціновським? - наполягаю, бо нічого іншого не залишається. 

- Ми з ним не друзі! Що він від тебе хотів? 

- Повечеряти.

- То повечеряй! Все, не маю часу на твоє скиглення! 

Артур кидає слухавку. Я ж безсило сідаю на ліжко. Господи, невже справді доведеться йти на зустріч з Вадимом і викручуватись там, як вуж на сковорідці? Це просто жах! І все - через Северина Акімова! Він і тільки він винний в усьому. Я не можу пригадати іншу людину, яка б викликала у мене стільки ненависті. І з кожним днем цієї ненависті стає все більше і більше. Ось тепер я не те що не наблизилась до можливості поквитатись з Северином, так ще і маю загрозу втратити престижну роботу у Артура. А між тим я була йому вірним помічником, і одна невдача це ще не привід позбуватись мене. 

Проте, якщо я думала, що на цьому вечір неприємностей скінчився, то помилилась. 

Варто було мені влягтись в ліжко і змиритись, що завтра мене чекає дуже важкий вечір в компанії чоловіка, на якого мені навіть дивитись гидко, телефон знову озивається дзвінком. 

На дисплеї світиться “мама”. Боже, що могло такого статись, що вона телефонує майже о дванадцятій годині ночі? 

-  Люба, вибач що так пізно, - чую схвильоване з слухавки. - Ти ще не спиш? 

- Щось сталось? 

- Телефонували з реабілітаційного центру, Вовка втік, - повідомляє мама. - Він не навідувався до тебе? 

- Ні! - шкірою іде мороз. - Я казала, що насильно він там не буде сидіти.

- Але ж обіцяли перевиховання і цілодобову охорону…

- Це все одно що тюрма!  

- Я не хочу це обговорювати. Я робила як краще для свого сина! Якщо з'явиться, дай мені знати. 

Поклавши телефон, я кілька митей прислухаюсь до квартири. Чомусь здається, що Вова може бути у мене. Тож встаю, обходжу всі кімнати, зазираю в шафи і на балкон. Іноді я дуже сильно боюсь брата. З тих пір як він присів на важкі наркотики, його складно запідозрити в  теплих почуттях до ближнього. Раніше ми були близькими. Але все зруйнувалось. І в цьому теж винний Северин. Він використав Володю як трамплін. Кинув з боргами і зник. А Вова просто не витягнув того лайна, яке на нього звалилось. 

Мама вважає, що Володю можна вилікувати тільки жорсткими методами. Стадію вмовлянь ми давно минули. Як і стадію грат на вікнах - бо брат став виносити з дому все, що можна було продати. Зрештою мама знайшла організацію, яка обіцяла перевиховати Володю. Вилікувати від наркозалежності. Але по суті це був закритий заклад, де наркозалежних використовували як безкоштовну рабську силу. Я була впевнена, довго там Вова не витримає. 

Поспати цієї ночі я спокійно так і не змогла. Тож на роботу приходжу з головним болем, і з дуже кепським самопочуттям. Саме те, щоб вступати в нові двобої з підлегими. 

На мить закрадаються сумніви у власній спроможності витягнути це все. А раптом я себе переоцінила? Це дратує. Злість надає сил. 

- Ну як контракт? - питає Юра. - Я щось не бачу паперів…

- Марціновський відклав підписання до вівторка, - відповідаю я. З цілковитою впевненістю в голосі, що саме так і буде. І жодних проблем з контрактом немає. - Якщо не помиляюсь, вчора прийшла податкова вимога, - нагадую хлопцям. - Ви вже проаналізували яка ймовірність оскарження? 

- Ймовірність є завжди, - либиться Макс. 

- Давай мені аналітику, я маю сама все вирішити, - відповідаю йому.

- Я вже скинув аналітику Акімову, - відповідає той. 

Безсило стискаю кулаки під столом. 

- Стрибаєш поверх моєї голови? 

- Виконую вказівку шефа, - хлопець знизує плечима. 

- Дублюй і для мене! - ледве не гарчу від злості. На Северина авжеж. 

Отримавши файл, перекидаю його своїм юристам. Проблеми заводу з податковою - це в принципі нормальна ситуація. Акімов тільки недавно його придбав, і  таких “сюрпризів” від попередників залишилось чимало. Але чим більше Артур знатиме про внутрішні негаразди “Арнкора”, тим більше шансів розвалити цей конгломерат і залишити Акімова банкрутом. 

В обід мені телефонує секретар Марціновського. І я неохоче узгоджую час вечері. Вадим ніби таким чином демонструє і зацікавленість, і зневагу. Показує, що такі люди як він особисто за спідницями не бігають. Але я розумію, що насправді він вже подумки мене має в різних позах, прямо на столі приватної кабінки “Велюру”. 

З приємного за день лише те, що з Северином я не пересікаюсь. Боюсь, що мій сарказм сьогодні був би просто вбивчий, потрап мені цей козел на очі. Я навіть зваблювати його не сильно хочу. А лишень просто видряпати йому очі. Таке концентроване роздратування мене розпирає в адресу чоловіка.

Після роботи мчу додому. Збиратись на зустріч з Марціновським. Най би його над землею підняло і кинуло! Як грати з ним в кішки-мишки, якщо він прямо заявив про свої наміри? І головне існує такий тип людей, яким чим більше відмовляй і хами, тим сильніше вони будуть тебе добиватись. Уступити, аби він втратив інтерес?  Чорт забирай, я не готова з ним спати! Він гидкий, як той дощовий черв'як! І навіть його гроші не прикрашають та не додають харизми.