8.5

Серце пришвидшило свій ритм.

Відповіла.

— Привіт.

— Привіт. — Його голос звучав... дивно. Напружено. — Ти бачила фото?

— Так. Вже всі їх бачили, здається.

— Лара... — він зробив паузу. — Про сьогодні. У кіно. Те що ми говорили...

— Так?

— Це було... — він шукав слова. — Приємно. Спілкуватись з тобою. Просто…

Щось тепле розлилося у її грудях.

— Мені теж було приємно.

— Добре. — В його голосі прозвучало полегшення? — Я просто хотів переконатися що ти... що сьогодні все було добре.

— Більше ніж добре. — Вона подивилася на фото знову. — Дякую. За захист. Від папараці.

— Я завжди... — він запнувся. — Я маю на увазі, як частина угоди, я... — Ще одна пауза. — Чорт.

Лара усміхнулася.

— Ян?

— Так?

— Дихай.

Він засміявся — коротко, нервово.

— Вибач. Я не дуже хороший у цьому.

— У чому? Фальшивих романах?

— У будь-яких романах. — Чесність у голосі. — Фальшивих, чи ні.

Тиша.

— Ян, — прошепотіла Лара. — Сьогодні було... інакше. Ніж я очікувала.

— Знаю.

— Ми розмовляли про справжні речі.

— Знаю.

— І коли ти... коли ти тримав мене... — Вона не могла закінчити речення.

— Це не було для камер, — сказав він тихо. — Якщо ти про це питаєш.

Її дихання здригнулося.

— Тоді чому?

Довга, довга пауза.

— Бо я не міг дивитися як вони штовхають тебе і нічого не робити. — Його голос був щирим, чесним. — Бо на мить я забув про план, правила, все. Я просто... хотів захистити тебе.

Лара заплющила очі, притиснула телефон до вуха сильніше.

— Це порушує правило номер п'ять, — прошепотіла вона.

— Я знаю.

— Ніяких справжніх почуттів.

— Я знаю. — Він вдихнув глибоко. — Але Лара, сьогодні... якась мить там... я не впевнений що можу...

— Не кажи, — вона перервала. — Будь ласка, не кажи це вголос.

Бо якщо він скаже, це стане реальним.

Якщо він зізнається, що відчуває щось, вона мусить зізнатися теж.

І тоді що?

Тоді вся гра розвалиться.

Або перетвориться на щось інше.

Щось страшніше.

— Добре, — сказав він нарешті. — Не скажу. Ще ні.

Ще ні.

Слова висіли між ними.

— Ян...

— Надобраніч, Лара. — Голос м'який, теплий. — До наступної зустрічі.

— Надобраніч…

Лара лежала у темряві, і серце калатало так голосно, що вона чула його.

На екрані — те фото. Ян, що захищає її. Що дивиться на неї так...

Вона торкнулася екрану, де його обличчя.

"Це гра," прошепотіла вона у порожню кімнату. "Просто гра. Постановка. Угода."

Але її серце билося як божевільне.

І щоки палали.

І десь у глибині, у місці що вона намагалася ігнорувати, маленький голос шепотів правду:

"Це більше не гра. І ти знаєш це."

Лара заплющила очі, обійняла подушку, і дозволила собі, тільки на мить, уявити що фото було реальним.

Що погляд був справжнім.

І ця думка лякала її більше ніж весь інтернет-хейт разом узятий.

Бо закохатися, маючи фальшивий роман за контрактом?

Це був найшвидший спосіб розбити серце.

Але вже було запізно, шепотів той маленький голос.

Вже було запізно.                                                                                                                                                

----------------------------------------------------------                                                                                                                                                                                                                                                                                      

Здається обоє вже починають розуміти, що вони вже не грають:)