6.5

Коли вони повернулися, Міа оголосила останню серію фото.

— Добре, фінальний кадр. Щось природне, спонтанне.

— Все що ми робили було постановочним, — зауважив Ян.

— Тому це останній шанс зробити щось справжнє. — Міа подумала. — Добре. Ви вдвох. Столик біля вікна. Просто розмовляєте. Я не даватиму вказівок. Просто будьте собою.

Лара і Ян сіли знову за столик. Сонце заходило, золоте світло лилося через вікно.

Міа відступила з камерою. Фелікс теж.

Тиша між Ларою і Яном раптом стала іншою тишею.

— Втомилася? — спитав Ян з турботою в голосі.

— Трохи. — Вона усміхнулася. — Ти?

— Мої щоки болять від усмішок. Я не звик так багато посміхатися.

— Правда?

— У кухні ми здебільшого кричимо або концентруємося. — Він нахилив голову. — Але би це не було... жахливо.

Вони дивилися одне на одного, і щось пройшло між ними. Визнання. Розуміння. Новий виток знайомства. Щось маленьке, але справжнє.

Ян несподівано простягнув руку через стіл, торкнувся її зап'ястя.

— Дякую, — сказав він тихо. — За те, що дала цьому всьому шанс. Навіть коли це дивно і постановочно.

Його дотик був легким, теплим. Лара перевернула руку, їхні пальці переплелися. Природньо. Без команди Міа.

— Дякую тобі, — відповіла вона. — За те, що теж дав шанс.

Золоте світло. Переплетені пальці. Усмішки без напруги.

І Міа, затамувавши подих, натиснула кнопку.

Клік.

Ідеальний кадр.

***

Дві години потому Лара була вдома, лежала на дивані з ноутбуком. Міа надіслала їй фото для схвалення.

Більшість були... непоганими. Постановочні, але мілі. Інтернет мав би повірити.

Але останнє фото. Те, де вони з переплетеними пальцями, золотим світлом, справжніми усмішками...

Лара збільшила його. Дивилася на своє обличчя, на обличчя Яна. На те, як вони дивилися одне на одного.

Це не виглядало награним.

Це виглядало... справжнім.

Її телефон дзвонив. Ян.

— Привіт, — вона відповіла, навіть не здивувавшись його дзвінку.

— Привіт. — Його голос звучав... дивно. — Ти бачила фото?

— Так. Тільки що.

— Останнє... — він запнувся. — Воно...

— Я знаю.

Вони обоє знали, що воно означало. Що інтернет побачить. Що люди повірять.

Що навіть вони самі, на мить, забули, що це гра.

— Ми публікуємо його? — нарешті спитала Лара.

Довга пауза.

— Так, — сказав Ян. — Якщо ти згодна.

— Я згодна.

Ще одна пауза. Потім:

— Лара... правило номер п'ять.

Її серце стукнуло.

— Що з ним?

— Ніяких справжніх почуттів. — Він говорив повільно. — Ми все ще згодні з цим?

Вона дивилася на фото. На їхні переплетені руки. На вираз на своєму обличчі, який вона не розпізнавала.

— Так, — прошепотіла вона. — Звісно. Ніяких справжніх почуттів.

— Добре. — Голос прозвучав не надто переконливо. — Тоді до наступної зустрічі.

— До наступної.

Відбій.

Лара опустила телефон, знову подивилася на фото.

Її палець завис над кнопкою "Опублікувати".

Одне фото. Один пост. Почати найбільшу брехню свого життя.

Або... можливо... найправдивішу?

Вона закрила очі, вдихнула глибоко.

Натиснула "Опублікувати".

Підпис був простим:

"Іноді найнесподіваніші зустрічі приносять найцінніші моменти"

Через тридцять секунд телефон вибухнув сповіщеннями.

Через хвилину — сотні коментарів.

Через три — trending у Twitter.

#LaraAndJan

#UnexpectedLove

#FromEnemiesTo...

Інтернет повірив.

Питання було: а вони самі?

***

На іншому кінці міста Ян дивився на той самий пост, на те саме фото, на свою руку що тримала її руку, і відчував щось поки йому не зрозуміле.

Щось щемке, що порушувало правило номер п'ять.

І він знав — вони обоє були у серйозних неприємностях.

Бо найнебезпечніша брехня — та, що починає ставати правдою.