5.6

— Що там?

Біля дверей Фелікс, який вже встиг вийти, повернувся назад.

— Гей, вибачте... я теж отримав щось. Від того анонімного типа. — Він тримав свій телефон. — Дивіться.

Міа і Фелікс поклали телефони поряд на столику біля самих дверей. Обидва екрани показували майже ідентичні повідомлення:

"Вітаю з успішною зустріччю. Знав, що ви зможете.

Декілька порад для ефективної реалізації плану прикріплено.

З повагою,
Друг."

Міа і Фелікс повільно підняли очі одне на одного.

— Хтось... — почала Міа.

— ...організував це все? — закінчив Фелікс.

Вони обернулися, дивлячись по пекарні. Лара стояла біля дверей, Клара за прилавком, витираючи руки об фартух, мило усміхалась їм.

— Синьйоро Мореллі, — повільно сказала Міа. — Ви надіслали ті листи?

Клара моргнула за своїми окулярами.

— Які листи, tesoro?

— Ті плани. З детальними стратегіями PR. З графіками. — Фелікс підійшов ближче, звужуючи очі. — Це були ви?

— Bambino, — Клара засміялася — дзвінко, невинно. — Я ледь знаю як телефоном користуватися. Email? PDF? Це для мене як... come si dice… ядерна фізика?

Міа не виглядала переконаною.

— Але хто ще знав про нашу ситуацію? Хто ще мав би мотивацію?

— Звідки ж я знаю, любі, — Клара знизала плечима. — Світ малий. Люди говорять. — Вона взяла порожню тацю. — А тепер вибачте, мені треба готувати на завтра.

— Синьйоро... — почала Міа.

Клара обернулася на порозі кухні. На її обличчі — та сама м'яка усмішка, але в очах вже було щось інше. Щось схоже на... задоволення?

— Одну річ я скажу, — вона говорила повільно. — Іноді люди потребують маленького поштовху, так? Щоб побачити те, що вже перед ними.

— Що ви маєте на увазі? — Фелікс нахилив голову.

Але Клара вже зникла на кухні, дверi зачинилися за нею, залишивши тільки звук дзижчання міксера та запах кориці.

Міа і Фелікс переглянулися.

— Це була вона, — прошепотів Фелікс.

— Вам видніше, — погодилася Міа.

— Але чому?

— Не знаю. — Міа зібрала речі. — Але я маю намір з'ясувати.

Лара, що все це спостерігала, відчула дивне тепло у грудях. Маленька італійська бабуся, що пекла штрудель та, щиро намагалась бути рефері в їхньому бою. Чомусь це було... мило? Турботливо?

Або божевільно. Напевно божевільно.

— Ходімо, — Міа взяла її за руку. Фелікс та Ян вже поїхали. — Нам треба готуватися. Перша постановочна зустріч через два дні.

Вони вийшли на вулицю. Повітря було свіжим після теплої пекарні.

— Міа, — сказала Лара тихо. — Що якщо ми не зможемо це зіграти? Що якщо це буде... надто очевидно фальшивим?

Міа зупинилася, повернулася до неї.

— Тоді ми імпровізуватимемо. Як завжди. — Усміхнулася. — Але чесно? Після того, що я бачила там... — вона кивнула до пекарні — ...я не думаю, що це буде проблемою.

— Що ти маєш на увазі?

— Хімія, Лар. — Міа відчинила машину. — Ви з Яном маєте її. Навіть коли сваритеся. Особливо коли сваритеся.

— Це не хімія. Це... взаємна неприязнь.

— Ага. — Міа сіла за кермо. — У будь-якому випадку, камера це любить.

Лара сіла на пасажирське сидіння, пристібнулася.

За вікном пекарня Клари світилася теплим світлом. У вікні — силует маленької жінки, що щось перемішувала у мисці, усміхаючись чомусь тільки їй відомому.

І Лара не могла позбутися відчуття, що вони всі — вона, Ян, Міа, Фелікс — маріонетки у якійсь більшій грі.

І чомусь ця думка лякала і заспокоювала водночас.