15. Вечір правди

Одягаючись сьогодні, Лара вкотре не впізнавала своє відображення в дзеркалі. Чорна сукня була більш формальною, ніж все що вона носила останні тижні — облягаюча, з відкритими плечима, розріз збоку. Міа вибрала її спеціально для вечірки: "Треба виглядати як пара, що належить цьому світові. Гламурно. Дорого. Недосяжно."

Недосяжно. Лара усміхнулась гірко. Вона відчувала себе як завгодно, тільки не недосяжно. Особливо після телефонного дзвінка Дамьєна.

— Ти виглядаєш приголомшливо, — Міа стояла біля дверей, схрестивши руки. — Чому ти не виглядаєш щасливою?

— Я щаслива, — Лара збрехала, поправляючи сережку.

— Лар, я знаю тебе п'ять років. Коли ти щаслива, твої очі сяють. Зараз вони... порожні.

Лара опустила руки, зітхнула.

— Дамьєн телефонував вчора. Після поцілунку.

Міа випрямилася.

— Що він хотів?

— Погрожував. Натякав. Казав, що знає що це все постановка. — Лара подивилася на Міа через дзеркало. — Міа, що як він справді щось знає?

— Він блефує, — Міа сказала твердо, але у її очах промайнув сумнів.  — Навіть якщо і знає, то не має доказів.

— А якщо має?

— Тоді ми справимося. — Міа підійшла, поклала руки на плечі Лари. — Але сьогодні — сьогодні ти йдеш на вечірку з Яном. Справжнім Яном, з яким у тебе справжні почуття. Так?

Лара кивнула, згадуючи ту ніч у пекарні Клари. Зізнання. Поцілунок. Обіцянку спробувати.

— Так. Справжні.

— Тоді покажи це світові. — Міа усміхнулася. — Покажи Дамьєну, що він не може зруйнувати те, що справжнє.

Лара повернулася, обійняла подругу.

— Дякую. За все. За те що вірила у мене навіть коли я не вірила у себе.

— Для цього і існують найкращі подруги. — Міа відступила, витерла очі швидко. — Добре, досить сентиментів. Ян забирає тебе за двадцять хвилин. Фінальні штрихи?

Лара кивнула, повернулася до дзеркала.

Червона помада. Темна підводка. Волосся зібране у елегантний пучок.

Виглядала як TravelWithLara. Версія для глянцевих журналів.

Але всередині відчувала себе просто Ларою. Вразливою. Наляканою.

І закоханою.

Дзвінок у двері.

Серце підстрибнуло.

Міа підморгнула, пішла відчиняти.

Лара чула голоси — жартівливий голосок Міа, потім глибокий Яна, що відповідав їй.

— Лара! Твій принц прибув! — закричала Міа.

Лара взяла клатч, вдихнула глибоко, і вийшла з спальні.

Ян стояв у вітальні, у чорному костюмі, білій сорочці без краватки, з невдало розстебнутими верхніми ґудзиками, волосся елегантно зачесане назад.

Виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки італійського Vogue.

Коли побачив її, застиг.

Просто стояв, дивився, ніби забув, як дихати.

— Привіт, — голос Лари був тихіше, ніж хотіла.

— Привіт, — він відповів, і щось у його тоні змусило її серце калатати швидше. — Ти... боже, Лара. Ти приголомшлива.

Вона зашарілася, що було дивно після стількох років зв\чики отримувати компліменти.

— Ти теж виглядаєш непогано.

— Непогано? — Міа втрутилася. — Лар, він виглядає як мафіозний бос з романтичної комедії!

— Дякую? — Ян невпевнено.

— Це комплімент, повір мені. — Міа штовхнула їх обох до дверей. — Добре, йдіть. Веселіться. Будьте красивими. Робіть мене гордою за вас.

— Міа... — почала Лара.

— І Лар? — Міа затримала її біля дверей, прошепотіла так, щоб Ян не чув. — Якщо Дамьєн буде там, ігноруй його. Не давай йому влади над собою.

Лара кивнула, хоча шлунок стиснувся від спогадів та почуттів, які колись ледь не зруйнували її.

До вечірки Ян чудово підготувався і навіть найняв водія, кинувши фразу Ларі, від якої вона розтанула: "Хочу мати можливість дивитися на тебе, не на дорогу". Вони сиділи на задньому сидінні, відстань між ними була малою і водночас величезною.

— Ти нервуєш? — спитав Ян тихо.

— Трохи. — Вона дивилася у вікно, на нічне місто що пролітало за вікнами. — Багато людей. Багато очікувань.

— Ми можемо не йти, — запропонував. — Сказати, що ти захворіла. Або я. Або обоє.

Вона повернулася, усміхнулася.

— І розчарувати Міа після всієї підготовки? Вона нас вб'є.

— Справедливо. — Він усміхнувся теж, але потім став серйознішим. — Лара, якщо буде занадто важко... якщо ти захочеш піти... просто дай знак. І ми підемо. Немає значення, хто що про нас подумає.

Щось тепле розлилося у її грудях.

— Дякую.

Його рука лежала на сидінні між ними. Лара подивилася на неї, потім на нього.

Повільно простягнула свою руку, переплела пальці з його.

Ян здригнувся, подивився на їхні руки, потім на неї.

— Це... для практики? — він прошепотів. — Перед вечіркою?

— Ні, — вона прошепотіла назад. — Це тому що я так хочу.

Його вираз змінився — щось м'яке, вразливе з'явилося у очах.

— Я теж. — він стиснув її руку.

Вони їхали решту шляху так — руки переплетені, тихо, комфортно.

І коли машина зупинилася біля клубу — неоновий вхід, черга людей, папараці що чекали — жоден з них не хотів відпускати іншого.

Але мусили.

Бо шоу мало починатись.