13. Перший поцілунок для камери і не тільки

Наступного ранку Лара стояла перед дзеркалом у своїй квартирі, дивлячись на відображення і намагаючись заспокоїти серце.

Сьогодні був день поцілунку.

Постановочного поцілунку, нагадувала вона собі. Для камер. Для папараці. Для плану.

Але чому тоді її руки тремтіли, коли вона наносила блиск на губи?

— Це просто поцілунок, — прошепотіла вона своєму відображенню. — Актори роблять це постійно. Це не означає нічого. Це робота. Професія. Просто... дотик губ до губ. Технічна процедура.

Її телефон завібрував. Міа.

"Готова? Ян вже на місці. Парочка дрібних блогерів на позиціях. Так, я їх 'випадково' повідомила. Освітлення ідеальне. Час для магії!"

Лара подивилась на себе в дзеркало ще раз. Легка синя сукня, Міа обирала за принципом — "виглядає романтично, але не занадто", волосся розпущене природними хвилями, макіяж мінімальний. Виглядала... непогано, однак знервовано.

Набрала відповідь:

"Виїжджаю. Міа... це нормально що я панікую?"

Відповідь прийшла миттєво:

"Абсолютно нормально. Це твій перший 'офіційний' поцілунок з ним. Навіть якщо постановочний, це великий момент. Дихай. Він теж нервує, гарантую!"

Чомусь ця думка — що Ян теж нервує — її навіть трохи заспокоїла.

Вона схопила сумку, ключі, і вийшла, перш ніж могла передумати.

***

Набережна була красивою у цю годину. Сонце починало сідати, небо забарвлювалося у відтінки персикового і рожевого, вода відбивала кольори. Люди гуляли, пари сиділи на лавках, діти бігали з морозивом.

Ідеальна романтична обстановка.

Ідеальна для постановочного моменту.

Лара побачила Яна здалеку — він стояв біля огорожі, дивився на воду, руки в кишенях темних джинсів. Біла сорочка з закоченими рукавами, волосся трохи розкуйовджене вітром. Виглядала ця картинка, як кадр з романтичного фільму.

Її серце калатало так голосно, що вона була впевнена — він почує й за ті десять метрів.

Міа і Фелікс були десь неподалік — "непомітні спостерігачі", як вони себе називали. А папараці-блогери... вона побачила троє, що намагалися виглядати природно біля дерев і кіосків. Не дуже вдало.

Лара підійшла, її кроки уповільнилися.

Ян обернувся, ніби відчув її присутність.

Їхні погляди зустрілися.

— Привіт, — її голос вийшов тихішим ніж планувала.

— Привіт, — він відповів, і вона побачила як його щелепа напружилась. Він теж нервував.

Вони стояли, метр відстані між ними, обоє не знаючи що робити з руками, очима, словами.

— Отже, — почала Лара. — Сьогодні...

— Так, — він швидко. — Сьогодні.

— Поцілунок.

— Постановочний поцілунок.

— Для камер.

— Саме так. Для камер. — Він прокашлявся. — Міа надіслала... інструкції?

— Так. — Лара дістала телефон, відкрила повідомлення Міа. Почала читати вголос, намагаючись, аби це звучало професійно: — "Підійдіть близько. Ян, поклади руку на її щоку або талію. Лара, поклади руку на його груди або плече. Дивіться одне на одного кілька секунд. Потім поцілунок — ніжний, романтичний, близько п'яти секунд. Відсторонитись теж треба повільно. Усміхніться одне одному."

Вона закінчила читати, подивилася на Яна.

Він дивився на неї з виразом, який було складно зрозуміти.

— П'ять секунд, — він повторив.

— Так. Достатньо довго для фото, але не... — вона запнулася. — Не занадто.

— Занадто для чого?

— Не знаю. Просто... не занадто.

Вони дивилися одне на одного, обоє усвідомлюючи абсурдність — планувати поцілунок, як військову операцію.

Ян раптом засміявся — коротко, нервово.

— Це божевілля, — сказав він.

— Найбільш божевільна річ що ми робили, — погодилася Лара.

— А до цього ми ж зруйнували кухню разом.

— Це каже багато про наше життя зараз.

Вони засміялися разом, і напруга трохи відпустила.

Ян простягнув руку.

— Ходімо. Поки сонце не сіло.

Лара взяла його руку — тепла, трохи мозолиста, міцна.

Вони підійшли до огорожі набережної, де фон був найкрасивішим — вода, захід сонця, небо у вогні кольорів.

Папараці насторожилися, камери готові.

— На три? — прошепотів Ян, повертаючись до неї.

Лара кивнула, не довіряючи голосу.

Вони стояли обличчям до обличчя тепер, так близько, що вона відчувала тепло його тіла, і запах його одеколону.

— Раз, — прошепотів Ян, його рука піднялася до її обличчя.

Пальці торкнулися її щоки. Ніжно. Лара відчула як дихання збивається.

— Два, — прошепотіла вона, її рука піднялася до його грудей — і відчула серцебиття під долонею, швидке, як її власне.

Їхні обличчя наближалися. Сантиметр. Міліметри.

— Три, — прошепотів Ян.

І відстань зникла…

Губи торкнулися губ.

М'яко. Ніжно.

Мало бути п'ять секунд. Технічно. Професійно.

Але щось пішло не так.

Або, навпаки, дуже “так”.

Поцілунок поглибився.

Рука Яна від щоки ковзнула до потилиці, пальці сплелися у її волоссі.

Рука Лари від грудей піднялася до його шиї.

Її губи відкрились, поцілунок став більше ніж просто дотиком — розмовою без слів, питанням і відповіддю, зізнанням.

Світ навколо зник.

Не було папараці. Не було Міа і Фелікса десь там. Не було плану чи інструкцій чи п'ятисекундного обмеження.

Був тільки він. Вона. Захід сонця. І поцілунок, що відчувався, як повернення додому після довгої подорожі.

Лара не знала скільки часу минуло. Секунди? Хвилини? Вічність?

Коли вони нарешті відсторонилися — повільно, неохоче — обоє дихали важко, та виглядали приголомшеними.

Ян все ще тримав її обличчя. Вона все ще трималася за його шию.

Їхні чола торкалися.

— Це було... — почала Лара, голос тремтів.

— Для камери, — Ян швидко сказав. Занадто швидко. — Просто для камери.

— Так, — вона прошепотіла. — Звісно. Для камери.