11. Курси інфлюенсера

Ян Мореллі стояв посеред свого ресторану і дивився на Лару, Міа та Фелікса так, ніби вони щойно запропонували йому стрибнути з літака без парашута.

— Ні, — сказав він категорично. — На таке я точно не піду!

— Ян... — почала Лара.

— Абсолютне, остаточне ні.

— Але це справедливо! — Фелікс підскочив. — Вона навчилася готувати...

— Вона знищила мою кухню.

— ...спробувала навчитися готувати, — виправив Фелікс. — Тепер твоя черга. Соцмережі. Контент. Позування. Ти нарешті цьому вчишся, ми — отримуємо контент.

Ян схрестив руки на грудях, став в класичній позі "італієць що не здасться".

— Я готую. Я не... не позую.

— Ян, — Міа підійшла з планшетом, на якому були графіки та цифри. — Твій Instagram має 3,000 підписників. Лара має майже мільйон. Якщо ми хочемо щоб ця "історія кохання" працювала, люди мають бачити тебе не тільки на її сторінках.

— Люди приходять у ресторан за їжею, а не на моє обличчя подивитись.

— Але вони стежать за тобою у соцмережах саме заради твого обличчя, — Лара усміхнулася. — Повір мені, це дивна логіка інтернету.

Ян подивився на неї — на ту усмішку, трохи грайливу, трохи підбадьорливу. І щось у його грудях здригнулося.

Вони не бачилися три дні. Після того уроку готування, після того моменту на підлозі, після розмови у машині. Тоді вона казала, що їй потрібен час подумати.

Він теж думав.

Занадто багато думав.

І кожна думка приводила до неї.

— Добре, — він зітхнув, здаючись. — Але якщо це буде жахливо, я звалюю провину на вас усіх.

Фелікс заплескав у долоні.

— Чудово! Лара, він твій. Зроби з нього інста-зірку.

— Я створю справжню інста-ікону, — пробуркотіла Лара, але її очі сяяли.

Вони вийшли на вулицю — Лара вирішила що найкраще місце для початку це — "природне середовище". Обрала невеликий парк неподалік ресторану, де було багато зелені, гарне світло після обіду, і не багато людей.

Ян ішов поруч, руки в кишенях, виглядав так, ніби йшов на страту.

— Ти виглядаєш ніби я веду тебе до стоматолога, — зауважила Лара.

— Візит до стоматолога був би менш болючим.

— Ян, це просто фото. Не операція на відкритому серці.

— Для мене це гірше, — він був серйозним. — Я... не вмію позувати. Не знаю що робити з руками. Обличчям. Чому у мене взагалі є обличчя?

Лара засміялася.

— У тебе чудове обличчя.

Він зупинився, подивився на неї.

— Що?

Вона зашарілася, усвідомивши що сказала вголос.

— Я маю на увазі... об'єктивно. Фотогенічне. Хороша структура кісток. Журнали про їжу завжди хочуть фото шефів бо... — Лара збилась. — А, та неважливо. Ходімо.

Міа і Фелікс ішли позаду, намагаючись не сміятися.

— Вона сказала що у нього чудове обличчя, — прошепотів Фелікс.

— Він зашарівся, — прошепотіла Міа у відповідь. — Це занадто мило.

— Згоден, вони занадто милі, як для людей, що мало не знищили одне одному кар'єру.

Ян і Лара йшли у незручній тиші після того коментаря про обличчя, який чомусь змусив зашарітись обох.

Коли дійшли до гарного місця — дерева, м'яке світло, лавка — Лара зупинилася, повернулася до нього вже з абсолютно професійним виразом обличчя.

— Добре. Урок перший: базова поза.

— Базова поза, — повторив він, ніби це була іноземна мова.

— Так. Просто... стань. Природно. — Вона показала рукою на простір біля дерева.

Ян підійшов, став.

Руки вздовж тіла. Спина пряма. Обличчя серйозне.

Виглядав як солдат на параді.

Лара прикусила губу, намагаючись не засміятися.

— Ян... розслабся.

— Я розслаблений.

— Ти виглядаєш ніби в тебе проблеми зі спиною.

— Це моє розслаблене обличчя!

Фелікс за ними не витримав, вибухнув сміхом.

— Бос, ти виглядаєш як на фото для паспорту після п'яти годин у черзі!

Ян повернувся, кинув вбивчий погляд.

— Ти не допомагаєш.

Лара підійшла ближче, оцінюючи.

— Добре, давай спробуємо інакше. Одна рука... — вона взяла його праву руку, поклала в кишеню джинсів. — У кишеню. Інша... — підняла ліву до волосся. — Тут.

Ян застиг у неприродній позі, з рукою на голові, виглядаючи абсолютно нещасним.

— Я відчуваю себе ідіотом.

— Маєш вигляд... — Лара нахилила голову, вивчаючи. — Наче в тебе жуйка у волоссі і ти намагається це приховати.

Ян опустив руку.

— Це твоя експертна думка?

— Це моя чесна думка. — Вона засміялася. — Окей, нова спроба. Просто... поклади руку на дерево. Спробуй виглядати... задумливим.

Він спробував. Поклав руку на дерево, сперся на шорсткий стовбур. Збоку це мало вигляд, ніби штовхав нещасне дерево, намагаючись розчистити собі прохід.

— Ян, тобі не треба намагатись його звалити.

— Тоді що робити?!

— Просто... спиратись. Недбало. Ніби ти модель у рекламі дорогих годинників.

— Я не модель. Я кухар.

— Сьогодні ти і модель, і кухар. — Лара підійшла зовсім близько, поправила його плече, опустила трохи. — Розслабся. Дихай.

Її руки на його плечах… Ян відчув як дихання збивається.

— Важко розслабитися коли ти... коли ти так близько.

Вона підняла очі, зустріла його погляд.

— Це погано?

— Ні, — він прошепотів. — Але заважає концентрації.

Щось змінилося між ними. Вкотре.

Міа обережно кашлянула.

— Гаразд, може спробуємо селфі?

Якщо позування було поганим, селфі було апокаліпсисом.

— Тримай телефон вище, — інструктувала Лара. — Кут зйомки дуже важливий.

Ян тримав телефон на витягнутій руці, дивився у камеру.

Клік.

Лара подивилася на результат, зморщилася.

— Що? — Ян забрав телефон. — О боже, я виглядаю, як серійний вбивця.

На фото його обличчя було занадто близько, кут знизу додавав подвійне підборіддя яке він до цього не помічав, вираз обличчя був... лякаючим.