9. Уроки кулінарії

— Я не вмію готувати, — сказала Лара у телефон, стоячи посеред своєї кухні, дивлячись на каструлю, ніби це був інопланетний артефакт. — Серйозно, Міа, я один раз спалила навіть просто воду у каструлі.

— Воду неможливо спалити, — відповіла Міа з іншого боку лінії.

— Я знайшла спосіб. — Лара відкрила холодильник, продемонструвала на камеру відеодзвінку все, що там було — порожній, йогурт, три контейнери на винос і пляшка вина. — Бачиш? Я живу на замовленій їжі. Моя кухня — це декорація.

— Саме тому це ідеальний контент! — Голос Мії звучав надто оптимістично, як для дев'ятої ранку. — "Інфлюенсерка що не вміє готувати навчається у професійного шефа". Це ж золото, Лар! Люди обожнюють, коли знаменитості невміло щось роблять.

— Я не хочу бути невмілою перед Яном.

— Чому? — У голосі Міа з'явились нотки зацікавленості. — Це ж просто контент, так?

— Так, — Лара відповіла занадто швидко. — Звісно. Просто контент.

— Тоді чому ти перевдягалась чотири рази?

— Я не... — Лара подивилася на купу одягу на ліжку. — Як ти знаєш?

— Лар, я знаю тебе п'ять років. Ти завжди перевдягаєшся багато разів коли нервуєш.

— Я не нервую.

— Ти розмовляєш з каструлею.

Лара усвідомила що досі дивиться на каструлю, ніби очікуючи від неї відповіді.

— Добре, може трохи нервую.

— Тому що він тобі подобається, — Міа не питала, констатувала.

— Міа...

— Це окей, знаєш? Він хороша людина. Після того вечора у кіно... Лар, ти не чула як ти говорила про нього. Твій голос... змінився.

Лара сіла на підлозі кухні, притулившись спиною до шафки.

— Це не мало статися, — прошепотіла вона. — Це просто угода. Місяць. Потім все закінчиться.

— Може і не має закінчуватися?

— Ми домовилися. Правила. — Лара заплющила очі. — Ніяких справжніх почуттів.

— Правила можна змінювати.

— Не ці. — Вона відчула, яка щось стислося в грудях. — Бо якщо я дозволю собі відчувати щось, а він ні? Якщо це все ще гра для нього, а для мене стало реальним? Міа, я не можу... я не можу знову розбити собі серце. І йому теж не можу…

Тиша на іншому боці лінії. Потім м'яко:

— А якщо він теж це відчуває?

Лара згадала ту їхню телефонну розмову. Його голос: "На мить я забув про план, правила, все."

— Не знаю, — прошепотіла вона. — І це найстрашніше.

— Добре. — Міа зітхнула. — Тоді сьогодні просто будь собою. Готуй. Смійся. Дозволь собі насолоджуватися моментом. Не думай про правила, чи що там буде через місяць. Просто... будь.

— Просто будь, — повторила Лара. — Чому це так складно?

— Бо ти занадто багато думаєш. Як завжди. — Міа засміялася. — Одягни джинси і футболку. Щось, у чому не жаль буде забруднитися. Бо спойлер — ти забруднишся.

Після розмови Лара все ж таки одягла улюблені легкі джинси і просту білу футболку. Волосся зібрала у високий хвіст. Мінімум макіяжу — туш, трохи блиску на губах.

Дивилася на себе в дзеркало.

Виглядала... звичайно. Не як TravelWithLara з Instagram. Просто як Лара.

І чомусь це лякало більше, ніж будь-який гламурний образ.

Може, тому що сьогодні Ян побачить справжню її. Невмілу незграбу, яка не вміє готувати.

Вразливу.

Телефон завібрував. Повідомлення від Яна:

"Готова до катастрофи? Фелікс вже ставить парі скільки страв ти спалиш. Я захищаю твою честь, кажучи максимум три."

Лара засміялася, набрала відповідь:

"Три? Ти маєш більше віри у мене ніж я сама."

"Або менше ніж Фелікс. Він сказав п'ять. Приходь. Кухня чекає. Я теж."

Останні два слова змусили серце пропустити удар.

Лара схопила сумку, ключі, і вийшла, перш ніж могла передумати.

***
Ресторан Яна виглядав вдень інакше. Відвідувачів було небагато. Світло лилося через великі вікна, освітлюючи елегантний інтер'єр — темне дерево, м'які лампи, сервіровані столи.

Лара зайшла через головний вхід, її кроки відбились луною у порожньому коридорі.

— Ми на кухні! — почувся голос Фелікса, що вигулькнув з бокового коридорчику і знову зник.

Вона пройшла через зал, штовхнула подвійні двері що вели на кухню.

І зупинилася.

Кухня була... вражаючою. Нержавіюча сталь, професійні плити, величезні холодильники, робочі поверхні з мармуру. Інструменти висіли на стінах — ножі всіх розмірів, каструлі, сковорідки, речі призначення яких Лара навіть не могла вгадати.

А посередині, біля великої робочої станції, стояв Ян.

Білий кухарський кітель, рукави закочені до ліктів (чому це виглядало так добре?), волосся трохи розкуйовджене, фартух на стегнах. Він різав щось на дошці — швидко, точно, ножем що рухався як продовження його руки.

Він підняв очі, побачив її, усміхнувся.

— Привіт, — сказав, кладучи ніж. — Готова?

— Визначення "готова" дуже відносне, — вона підійшла ближче. — Це... вау. Твоя кухня вражає.

— Це моє серце, — сказав він просто, без жартів. — Більше ніж зал, більше ніж назва. Тут я... справжній.

Щось у тому, як він говорив — відкрито, чесно — змусило її серце забитись швидше.

Фелікс вискочив з-за холодильника, тримаючи камеру.

— І я буду документувати кожен момент славетної кулінарної катастрофи! — Він був одягнений у яскраво-жовтий фартух з написом "Шеф не відповідає за травми". Дуже актуально — з легкою гірчинкою іронії подумала Лара.

— Лара, дорога, ти готова зруйнувати цю красиву кухню?

— Я сподіваюся що ні.

— Надія — це все що ми маємо. — Фелікс підморгнув, налаштовуючи камеру на штативі. — Добре, ми транслюємо це? Міа сказала Instagram Live?

— Пізніше, — Ян швидко сказав. — Спочатку нехай вона... звикне. Без тиску камери.

Лара подивилась на нього вдячно. Він пам'ятав як вона нервує перед камерами зараз.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Він кивнув, простягнув руку.

— Ходи. Покажу тобі що ми робитимемо.