8.3

— Чого ти боїшся? — прошепотіла Лара раптом. Не знала, чому спитала. Можливо темрява робила її відвертішою.

Ян не відповів одразу. Коли заговорив, голос був тихим.

— Провалу. Не ресторану — мене. — Він дивився на екран, але не бачив. — Боюся, що витратив десять років на щось що виявиться... нічим. Що я теж одного дня можу виявитися ніким. Хто я без кухні?

Лара відчула поколювання в очах. Вона знала це відчуття. Занадто добре.

— Хто я без камери? — прошепотіла вона. — Розумію тебе.

Їхні погляди зустрілися. У темряві залу, з вибухами та погонями на екрані, на який вони зовсім не дивились.

Визнання. Спільність. Розуміння.

— Ми схожі, — сказав Ян тихо. — Більше, ніж я думав.

— Ненавиджу визнавати такі речі.

— Я теж.

Вони усміхнулися — трохи сумно, трохи іронічно, повністю щиро.

Рука Яна лежала на підлокітнику між ними. Лара подивилася на неї, потім на своє коліно. Між ними тепер — кілька сантиметрів.

Маленька відстань.

Надто маленька.

Її пальці несвідомо посунулися ближче.

Його теж.

На екрані щось вибухнуло. Вони обоє здригнулися, момент було втрачено.

Ян прокашлявся, відсунувся трохи.

— Фільм майже закінчився.

Лара подивилася на екран — вже титри. Вона пропустила весь фільм і навіть цього не помітили.

— Я не маю уявлення, про що він був, — зізналася вона.

— Щось про пограбування? — Ян здогадувався. — Хтось помер, напевно.

— Хтось завжди вмирає.

— Філософія голлівудських блокбастерів.

Вони засміялися тихо, збираючи речі. Зал починав порожніти.

Коли вони виходили, Лара відчула присутність Яна за спиною — і зрозуміла, що почувається затишно і захищено. Його рука знову була на її спині коли вони йшли коридором.

— Готова до раунду номер два? — прошепотів він.

— Папараці?

— Вони все ще там, напевно.

Лара вдихнула глибоко.

— Так. Готова.

Коли вони наближалися до виходу, вона побачила що їх стало більше. Не троє. Може п'ятеро. Шестеро?

Всі з камерами.

Всі чекали їх, випромінючи хижу енергію мисливців.

— О боже, — прошепотіла вона.

Ян стиснув її талію.

— Тримайся біля мене. Не відповідай на питання. Просто йдемо до машини.

— Ян...

— Довіряєш мені?

Вона подивилась на нього. У його очах — рішучість, але й турбота.

— Так, — прошепотіла вона, сама дивуючись, що це правда.

— Тоді ходімо.

Коли двері відчинилися, обоє відчули, наче під час шторму вийшли на палубу корабля.

Спалахи камер засліплювали. Голоси кричали одночасно:

— Лара! Лара!

— Ян, як побачення?!

— Ви цілувалися?!

— Це у вас серйозно?!

Лара інстинктивно зупинилася, приголомшена натовпом.

Ян відчув це. Його рука обвила її талію міцніше, притягнув до себе, він не занадто швидко, але впевнено і рішуче повів її через натовп.

Але папараці не відступали. Вони штовхалися ближче, камери у обличчя, питання атакували:

— Лара, ти пробачила йому?

— Ян, що твоя родина думає?

— Це справжнє кохання чи просто PR?

Хтось штовхнув Лару з боку — не спеціально, просто натовп був щільний. Вона спіткнулася.

Ян миттєво відреагував. Його рука перейшла від талії до плечей, він розвернув її до себе, притиснув до грудей, другою рукою закривши їі обличчя від камер.

— Назад, — його голос був різким, командним. — Дайте простір.

Але папараці не відступали. Спалахи продовжувалися, все ближче, все агресивніше.

Лара притулилася до Яна, обличчя сховала у нього на грудях, відчуваючи його серцебиття — швидке, сильне. Його рука на її голові — захищала, оберігала.

— Йдемо, — прошепотів він у її волосся. — Тримайся за мене.