8.2

Звісно в неї були стосунки.

Дамьєн.

Її колишня любов і найбільше розчарування. Чи не саме завдяки йому вона стала такою залежною від аудиторії, лайків, захоплення нею?

— Мої стосунки виявились фейком, а я — декорацією для інстаграмного життя інстаграмного хлопця. — щиро зізналась вона.

— Мені шкода. — тихо додав Ян.

Вона подивилась на нього, здивовано.

— За що?

— Що нагадав тобі про неприємне. — Ян говорив обережно, обираючи слова. — Ніхто не заслуговує бути просто контентом.

Щось у горлі Лари стиснулося.

— Навіть фейкова інфлюенсерка?

— Навіть вона. — Він усміхнувся трохи. — Хоча слово "фейкова" спірне.

— Ян Мореллі захищає соцмережі? — Вона вдала шок. — Хто ти і що зробив зі справжнім Яном?

Він засміявся — тихо, щоб не заважати, хоча й не було кому, їх секція була порожня.

— Я не захищаю соцмережі. Я просто... — він задумався. — Ці три дні змусили мене переоцінити деякі речі.

— Які?

— Що не все чорно-біле. — Ян дивився на неї прямо. — Що інколи люди роблять поганий вибір з хороших причин. Що одне відео не визначає людину.

Лара відчула як щоки палають.

— Це наближає нас до вибачення, яке я отримаю?

— Так. І до визнання того, що я, можливо, був трохи різким.

— Трохи?

— Лара, ти вторглася у мій ресторан.

— А ти викинув мене у калюжу!

— Ти впала у калюжу сама!

Вони дивилися одне на одного — і раптом обоє усміхнулись.

— Ми дійсно сваримося під час фальшивого побачення? — прошепотіла Лара.

— Здається так. — Ян відкинувся назад. — Ми жахливі!

— Може треба тренуватися більше?

— Або прийняти що ми просто не створені поладнати одне з одним.

Але він усміхався, коли говорив. І Лара усміхалась у відповідь.

І фільм йшов на екрані, забутий, не важливий…

Бо щось інше відбувалося тут, у темряві кінозалу.

Щось, чого не було у сценарії.

Якось, між жартами і тихими сварками, вони почали говорити. Справді говорити.

— Чому кулінарія? — спитала Лара, смакуючи попкорн, який став більше приводом зайняти руки, ніж їжею.

Ян подумав.

— Nonna. Моя бабуся. — Його голос пом'якшав. — Коли я був дитиною, батьки багато працювали. Я проводив час у її пекарні. Вона вчила мене замішувати тісто, розрізати овочі, розуміти, які смаки працюють разом.

— Вона італійка?

— Так. Переїхала сюди після одруження. — Він усміхнувся у спогадах. — Вона найвпертіша жінка що я знаю. Але також наймудріша.

— Вона знає про нас? Про... це? — Лара вказала між ними.

Ян завагався.

— Так. Вона... підтримує.

— Підтримує фальшивий роман?

— Підтримує те, що я намагаюся врятувати ресторан. — Він зробив паузу. — Хоча вона сказала щось дивне.

— Що?

— Що інколи найкращі речі починаються за найгірших обставин. — Ян подивився на Лару. — Не знаю, що саме вона мала на увазі.

Лара теж не була впевнена. Але щось у цих словах резонувало.

— А чому блогінг? — спитав Ян. — Подорожі?

Лара зітхнула.

— Випадковість спочатку. Я подорожувала після університету, публікувала фото. Одне стало вірусним. Потім бренди почали писати мені. Гроші були хороші. Дуже хороші. — Вона крутила склянку колою. — І раптом це стало не хобі. Це стало роботою. Кар'єрою. Ідентичністю.

— Ти скучаєш за тим часом? Коли все ще було просто?

— Кожного дня. — Відповідь вирвалась швидше, ніж вона очікувала. Чеснішою.

Ян кивнув, ніби розумів.

— Я теж інколи скучаю. За часом коли страви були просто… стравами. Не бізнесом, не інвесторами, не рейтингами. Не моїм обличчям перед клієнтами. Просто я і їжа.

— Ми продали душі, — посміхнулася Лара сумно. — За різні речі, але продали.

— Може. — Ян повернувся до неї. — Але ще не пізно повернути їх назад.

— Ти віриш у це?

— Хочу вірити.

Тиша. Комфортна тиша. Рідкісна річ між двома людьми що знають одне одного три дні та ще й за ненайкращих умов.