7. Побачення

Лара переодягалася вже восьмий раз.

— Це просто кіно, — говорила вона своєму відображенню, стоячи у спідній білизні перед шафою, що виглядала ніби щойно пережила вибух. — Деякі люди ходять у кіно взагалі в піжамах. Це найменш формальне побачення що існує.

Але це було не просто кіно. Це було постановочне кіно. З папараці. З очікуваннями. З Яном Мореллі, що за три дні встиг стати одночасно найбільш дратівливою і найбільш цікавою людиною в її житті.

Телефон знову задзвонив. Міа.

— Не кажи мені що ти досі не одягнена.

— Я одягнена! — Лара подивилася на купу відкинутого одягу. — Технічно.

— Лар, він забирає тебе за двадцять хвилин!

— Я ЗНАЮ! — Вона схопила чорну сукню, потім відкинула. Занадто формально. Джинси і блузку? Занадто casual. Комбінезон? Хто носить комбінезон у кіно?!

— Дихай, — Міа використовувала всі свої здібності заспокоювати голосом. — Одягни  бордову сукню. Ту, з довгими рукавами. Виглядаєш у ній як головна героїня романтичного фільму.

Лара знайшла сукню, подивилася критично.

— Вона не занадто… відкрита?

— Лар, ти йдеш у кіно з чоловіком, що виглядає як італійська реклама парфумів. Трохи "занадто" — в твоєму випадку це мінімум.

Попри нервозність, Лара усміхнулася. Ян дійсно був… гарним. Що дратувало, бо було б легше, якби він був неприємним зовні так само, як здався неприємним їй при першій зустрічі.А ще, щось у ньому здавалось їй надто знайомим. Але копатись в спогадах в цьому було не на часу однозначно.

Та й… він не був неприємним навіть при першій зустрічі. Він захищав свою територію. І був правим, технічно.

А тепер вони грають закоханих.

Що не має бути так складно.

Але чомусь було.

— Одягаю бордову, — вирішила Лара, натягаючи сукню. — Макіяж?

— Природний, але з акцентом на очі. Темна туш, трохи підводки. Губи — нюдовий блиск.

— Ти так все розписуєш, ніби я йду на Оскар.

— Ти йдеш на перше офіційне побачення що буде в усіх найбільших пабліках до ранку. — Міа зробила паузу. — Це серйозніше, ніж Оскар.

Лара швидко нанесла макіяж, розчесала волосся, сформувавши легкі хвилі, знайшла чорні черевики на невисокому каблуку.

Подивилась на себе в дзеркало.

Виглядала... добре. Може навіть дуже добре.

Але відчувала себе так, ніби йшла на бойову операцію.

Дзвінок у двері.

Серце підстрибнуло десь до горла.

— Він тут, — прошепотіла вона в телефон.

— Тоді йди відчиняти! — занадто енергійно прогарчала в трубку Міа. — І Лар?

— Так?

— Спробуй розслабитися. Це просто вечір. Просто фільм. Просто ви двоє.

— Та ще купа дрібних блогерів, інтернет і мільйон способів, як це все може піти не так.

— Пфф, дрібниці!. — Міа завершили виклик за них обох.

Лара підійшла до дверей, вдихнула глибоко, відчинила.

Ян стояв у коридорі, одна рука в кишені, друга тримала... букет?

Червоні троянди. Не величезний, театральний букет — скромний, елегантний, але не звичайний, а видно, що зібраний за особливими вказівками. Всередині — одна темно-синя троянда в обрамленні червоних.

Одягнений він був теж цікаво — темно-сірий піджак поверх чорної футболки, темні джинси, туфлі. Волосся зачесане назад, але одне пасма впала на чоло. Виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки модного журналу.

Вони дивились одне на одного секунду.

— Привіт, — сказав він нарешті.

— Привіт. — Її голос вийшов трохи хрипким.

Він простягнув букет.

— Це... Фелікс сказав що це "стандартна процедура першого побачення". Я не був впевнений, але... — Він виглядав майже ніяково. — Ось.

Лара взяла квіти, щось тепле розлилося у грудях.

— Вони красиві. Дякую. Е… Феліксу.

— Передам. Тобі справді сподобалось? флорист сказав що червоні — "класика романтики", і я подумав... — він запнувся, усвідомивши що мало того, що збивається, так ще й себе видає, бо щойно ж казав, що то все — Фелікс. — Неважливо. Ти готова?

— Так, просто поставлю їх у воду. — Вона метнулася на кухню, знайшла вазу, наповнила водою, поставила квіти. Руки тремтіли.

Він приніс квіти.

Для постановочного побачення.

Але чомусь це відчувалося... реальним.

Коли вона повернулася, Ян стояв у вітальні, розглядаючи полиці з книгами.

— Ти читаєш Маркеса? — Він тримав "Сто років самотності".

— Так. Люблю магічний реалізм. — Вона взяла сумку. — Ти теж?

— Моя nonna читала мені його в дитинстві. Італійською. — Він поставив книгу назад, усміхнувся трохи. — Половини не розумів, але звук був красивим.

Щось у цьому — інтимність спогаду, м'якість голосу — змусило серце Лари забитись швидше.

— Готова? — спитав він.

— Так. — Вона випрямилась. — До бою.

Він засміявся коротко.

— До бою.

Кінотеатр був у центрі міста — один з тих великих мультиплексів, де завжди натовп, завжди безпечно розчинитися у масі.

Але сьогодні, коли Ян припаркував свою машину, Лара побачила їх одразу.

Папараці.

Троє чоловіків з камерами, що намагалися виглядати невинно біля входу, але були настільки очевидними, що могли б носити таблички "Ми шпигуємо за вами".

— Вони тут, — прошепотіла Лара.

— Я бачу. — Ян заглушив двигун, повернувся до неї. — Ти готова?

— Визначення "готова" дуже відносне зараз.

Він несподівано простягнув руку, накрив її долоню своєю. Тепло. Приємно...

— План простий. Ми виходимо. Йдемо всередину. Вони фотографують. Ми ігноруємо. Дивимося фільм. Виходимо. Все.

Лара дивилася на їхні руки.

— Звучить легко.

— Звучить жахливо, — виправив він. — Але ми впораємося.

Вона підняла очі, зустріла його погляд. У темно-карих очах — розуміння. Він теж нервував. Але намагався бути сильним.

Для неї? Для них обох?

— Добре, — вона стиснула його руку. — Ходімо.