5.2

Лара обернулася. Через вулицю двоє чоловіків йшли до входу в кав'ярню. Вона впізнала Яна миттєво, навіть на відстані — високий, темне волосся, той самий напружений вираз обличчя. Він був у простій чорній футболці та джинсах, але навіть так виглядав стильним, впевненим і зібраним.

Біля нього — інший чоловік, темношкірий, з бородою та яскравим шарфом. Він жестикулював активно, щось розповідаючи. Ян слухав, кивав, але його щелепа була напруженою.

Він не хоче бути тут — зрозуміла Лара, — Так само як вона.

— Добре, — Міа закрила ноутбук. — План простий. Ми вислухаємо одне одного. Обговоримо. Цивілізовано. Без криків.

— Міа, він мене ненавидить.

— Він ненавидить ситуацію. Не тебе. Це велика різниця. — Міа подивилася їй в очі. — І пам'ятай: ти тут не просити пробачення. Ти тут обговорювати взаємовигідне рішення. Розумієш?

Лара кивнула, хоча не була впевнена.

Дзвіночок над дверима задзвонив знову.

І Ян Мореллі увійшов у пекарню.

Час ніби сповільнився.

Він зупинився біля дверей, його темно-карі очі знайшли Лару миттєво. Секунда. Дві. Його обличчя було нечитабельним — не гнів, не презирство, просто... порожнеча. Контрольована порожнеча людини, що намагається не відчувати нічого. Або вдавати, що не відчуває.

Фелікс зайшов за ним, побачив напругу і присвиснув тихо.

— Ооо, атмосферу тут можна різати ножем.

Клара вилетіла з кухні з тацею.

— Любі мої! Заходьте, заходьте! — Вона поставила на стіл чайник, чашки, тарілки зі штруделем. — Сідайте. Обоє. — Останнє слово було сказане з такою авторитетністю, що навіть Ян, який виглядав готовим розвернутися та піти, слухняно підійшов до столу.

Він сів навпроти Лари.

Вона забула, як близько "навпроти" може бути за маленьким столиком. Їхні коліна мало не торкалися. Вона відсунулася.

Він теж.

Фелікс сів поряд з Яном, Міа — поряд з Ларою. Клара розливала чай, посміхаючись, ніби це була приємна зустріч старих друзів, а не потенційне поле бою.

— Отже, — почала Міа, відкриваючи блокнот. — Дякую всім, що прийшли. Я розумію, це незручно...

— Незручно? — Ян нарешті заговорив. Голос був глибшим ніж Лара пам'ятала. Контрольованим, але з нотками напругу. — Це більше ніж незручно. Це абсурд.

— Абсурд те, що твій ресторан втрачає резервації, — парирувала Міа. — Абсурд те, що Лара втратила сто п'ятдесят тисяч підписників. Абсурд те, що ви обоє тонете через один інцидент.

— Один інцидент? — Ян нахилився вперед, очі заблищали. — Вона вторглася у мій ресторан. Збрехала підписникам. Використала моє місце для фейкового контенту. І виставила мене монстром!

Лара відчула як щоки палають.

— Я не...

— Ти не що? — Він повернувся до неї, і вперше їхні погляди зустрілися прямо. — Не вторглася? Не збрехала? Твої підписники бачили правду, Ларо. Хоч мені і шкода, що так сталося… Ну, з калюжею.

Останні слова трохи знизили градус напруги.

— Я визнаю, — Лара намагалась зберегти голос рівним. — Що облажалась. Те, що я зробила, було неправильно. Але ти...

— Але я що? — Ян знову почав закипати. — Захистив своє власність? Сказав правду?

— Ти принизив мене! — Слова вилетіли перш ніж вона могла їх зупинити. — На очах у всіх! Ти міг зробити це приватно, але ти вибрав...

— Ти була у ПРЯМОМУ ЕФІРІ! — Ян вдарив долонею по столу. Чашки дзенькнули. — Що я мав робити? Чекати поки ти закінчиш свою виставу?

— Ти міг підійти, як людина...

— Я підійшов, як власник, чий бізнес використовували без дозволу!

— ДОСИТЬ! — Клара вдарила дерев'яною ложкою по столу. Звук прозвучав, як постріл.