5.1

Пекарня "У Клари" стояла на тихій вулиці на околиці міста, де час ніби течь повільніше. Вивіска вицвіла, фарба теж втратила барви, але це лише додавало якось м'якого, приємного затишку, а запах, що линув з дверей, міг воскресити мертвих — ваніль, кориця, тепле масло і щось невловиме, що пахло домом.

Міа припаркувала свій яскравий компактний хетчбек біля входу і вимкнула двигун. Обернулася до Лари на пасажирському сидінні.

— Ти готова?

Лара дивилася на пекарню, ніби це була гільйотина.

— Ні.

— Чудово. Ідемо. — Міа вийшла з машини першою.

Лара залишалася сидіти, руки стиснуті на колінах. Вона одягнулася максимально нейтрально — темні джинси, сірий светр, волосся зібране у простий хвіст. Жодного макіяжу, окрім консилера під очима (бо інакше вона виглядала як зомбі після двох днів без сну). Темні окуляри, навіть попри те, що небо було похмурим.

Міа відчинила двері.

— Лар, чим довше ти сидиш, тим гірше буде.

— Можливо він не прийде, — прошепотіла Лара. — Можливо передумав. Можливо...

— Його машина вже тут. — Міа показала на чорний кросовер, припаркований з іншого боку вулиці. — Так що твої “можливо” закінчилися. Вставай.

Лара повільно вийшла. Ноги тремтіли. Вона не бачила Яна з того вечора. З калюжі. З приниження.

Що вона йому скаже? "Вибач, що вторглася у твій ресторан?" "Вибач, що зруйнувала твою репутацію своїми психованими фанатами?" "Вибач, що я існую?"

— Дихай, — Міа взяла її за руку. — Ти сильніша, ніж думаєш.

— Я не відчуваю себе сильною.

— Ніхто не відчуває. Саме тому це називається хоробрість. — Міа штовхнула її до дверей. — Ходімо.

Дзвіночок над дверима задзвонив коли вони увійшли — старомодний, приємний звук. Всередині пекарня була такою, як мали виглядати бабусині пекарні у фільмах: дерев'яні столи з вишуканими скатертинами, полиці з керамічними вазами, запах який обіймав, захоплював і змушував забути про проблеми і справи.

За прилавком стояла низенька жінка у квітчастому фартусі, сиве волосся було зібране у акуратному пучку, окуляри на ланцюжку грали м'якими золотистими відблисками. Вона дістала з духовки лист з яблучним штруделем, усміхаючись гостям.

— Добрий день! — сказала з легким акцентом. — Ви Міа, так?

— Так, синьйоро Мореллі. Дякую, що погодилися...

— Клара, bambina. Просто Клара. — Вона витерла руки об фартух і вийшла з-за прилавка. Була ще нижчою ніж здавалося — ледь сягала Ларі до плеча. Але її блакитні очі були пронизливими, і наче бачили всіх наскрізь. — А ти, напевно, Лара.

Лара зняла окуляри, мнучись.

— Так. Я... дякую, що дозволили нам...

— Tesoro, — Клара взяла її за руку — тепла, м'яка долоня, що пахла борошном. — У цій пекарні я бачила все. Сварки, примирення, розставання, заручини. Стіни тут не судять. Тільки годують.

Щось у її голосі змусило горло Лари стиснутися.

— Сідайте, — Клара показала на столик біля вікна. — Хлопці ще не прийшли, але будуть скоро. Я принесу чай. І штрудель. Ніхто не може сваритися з повним ротом мого штруделя. — Вона підморгнула.

Міа і Лара сіли. Міа відкрила ноутбук, з яким не розлучалась, мабуть і в ліжку чи ванній кімнаті, почала щось перевіряти. Лара просто дивилася у вікно, спостерігаючи як життя проходить повз — перехожі, машини, хтось вигулював собаку.

Нормальне життя. Життя людей, що не стали вірусними мемами.

— Вони тут, — раптом сказала Міа.