5. Напружена зустріч

Пекарня "У Клари" стояла на тихій вулиці на околиці міста, де час ніби течь повільніше. Вивіска вицвіла, фарба теж втратила барви, але це лише додавало якось м'якого, приємного затишку, а запах, що линув з дверей, міг воскресити мертвих — ваніль, кориця, тепле масло і щось невловиме, що пахло домом.

Міа припаркувала свій яскравий компактний хетчбек біля входу і вимкнула двигун. Обернулася до Лари на пасажирському сидінні.

— Ти готова?

Лара дивилася на пекарню, ніби це була гільйотина.

— Ні.

— Чудово. Ідемо. — Міа вийшла з машини першою.

Лара залишалася сидіти, руки стиснуті на колінах. Вона одягнулася максимально нейтрально — темні джинси, сірий светр, волосся зібране у простий хвіст. Жодного макіяжу, окрім консилера під очима (бо інакше вона виглядала як зомбі після двох днів без сну). Темні окуляри, навіть попри те, що небо було похмурим.

Міа відчинила двері.

— Лар, чим довше ти сидиш, тим гірше буде.

— Можливо він не прийде, — прошепотіла Лара. — Можливо передумав. Можливо...

— Його машина вже тут. — Міа показала на чорний кросовер, припаркований з іншого боку вулиці. — Так що твої “можливо” закінчилися. Вставай.

Лара повільно вийшла. Ноги тремтіли. Вона не бачила Яна з того вечора. З калюжі. З приниження.

Що вона йому скаже? "Вибач, що вторглася у твій ресторан?" "Вибач, що зруйнувала твою репутацію своїми психованими фанатами?" "Вибач, що я існую?"

— Дихай, — Міа взяла її за руку. — Ти сильніша, ніж думаєш.

— Я не відчуваю себе сильною.

— Ніхто не відчуває. Саме тому це називається хоробрість. — Міа штовхнула її до дверей. — Ходімо.

Дзвіночок над дверима задзвонив коли вони увійшли — старомодний, приємний звук. Всередині пекарня була такою, як мали виглядати бабусині пекарні у фільмах: дерев'яні столи з вишуканими скатертинами, полиці з керамічними вазами, запах який обіймав, захоплював і змушував забути про проблеми і справи.

За прилавком стояла низенька жінка у квітчастому фартусі, сиве волосся було зібране у акуратному пучку, окуляри на ланцюжку грали м'якими золотистими відблисками. Вона дістала з духовки лист з яблучним штруделем, усміхаючись гостям.

— Добрий день! — сказала з легким акцентом. — Ви Міа, так?

— Так, синьйоро Мореллі. Дякую, що погодилися...

— Клара, bambina. Просто Клара. — Вона витерла руки об фартух і вийшла з-за прилавка. Була ще нижчою ніж здавалося — ледь сягала Ларі до плеча. Але її блакитні очі були пронизливими, і наче бачили всіх наскрізь. — А ти, напевно, Лара.

Лара зняла окуляри, мнучись.

— Так. Я... дякую, що дозволили нам...

— Tesoro, — Клара взяла її за руку — тепла, м'яка долоня, що пахла борошном. — У цій пекарні я бачила все. Сварки, примирення, розставання, заручини. Стіни тут не судять. Тільки годують.

Щось у її голосі змусило горло Лари стиснутися.

— Сідайте, — Клара показала на столик біля вікна. — Хлопці ще не прийшли, але будуть скоро. Я принесу чай. І штрудель. Ніхто не може сваритися з повним ротом мого штруделя. — Вона підморгнула.

Міа і Лара сіли. Міа відкрила ноутбук, з яким не розлучалась, мабуть і в ліжку чи ванній кімнаті, почала щось перевіряти. Лара просто дивилася у вікно, спостерігаючи як життя проходить повз — перехожі, машини, хтось вигулював собаку.

Нормальне життя. Життя людей, що не стали вірусними мемами.

— Вони тут, — раптом сказала Міа.

Лара обернулася. Через вулицю двоє чоловіків йшли до входу в кав'ярню. Вона впізнала Яна миттєво, навіть на відстані — високий, темне волосся, той самий напружений вираз обличчя. Він був у простій чорній футболці та джинсах, але навіть так виглядав стильним, впевненим і зібраним.

Біля нього — інший чоловік, темношкірий, з бородою та яскравим шарфом. Він жестикулював активно, щось розповідаючи. Ян слухав, кивав, але його щелепа була напруженою.

Він не хоче бути тут — зрозуміла Лара, — Так само як вона.

— Добре, — Міа закрила ноутбук. — План простий. Ми вислухаємо одне одного. Обговоримо. Цивілізовано. Без криків.

— Міа, він мене ненавидить.

— Він ненавидить ситуацію. Не тебе. Це велика різниця. — Міа подивилася їй в очі. — І пам'ятай: ти тут не просити пробачення. Ти тут обговорювати взаємовигідне рішення. Розумієш?

Лара кивнула, хоча не була впевнена.

Дзвіночок над дверима задзвонив знову.

І Ян Мореллі увійшов у пекарню.

Час ніби сповільнився.

Він зупинився біля дверей, його темно-карі очі знайшли Лару миттєво. Секунда. Дві. Його обличчя було нечитабельним — не гнів, не презирство, просто... порожнеча. Контрольована порожнеча людини, що намагається не відчувати нічого. Або вдавати, що не відчуває.

Фелікс зайшов за ним, побачив напругу і присвиснув тихо.

— Ооо, атмосферу тут можна різати ножем.

Клара вилетіла з кухні з тацею.

— Любі мої! Заходьте, заходьте! — Вона поставила на стіл чайник, чашки, тарілки зі штруделем. — Сідайте. Обоє. — Останнє слово було сказане з такою авторитетністю, що навіть Ян, який виглядав готовим розвернутися та піти, слухняно підійшов до столу.

Він сів навпроти Лари.

Вона забула, як близько "навпроти" може бути за маленьким столиком. Їхні коліна мало не торкалися. Вона відсунулася.

Він теж.

Фелікс сів поряд з Яном, Міа — поряд з Ларою. Клара розливала чай, посміхаючись, ніби це була приємна зустріч старих друзів, а не потенційне поле бою.

— Отже, — почала Міа, відкриваючи блокнот. — Дякую всім, що прийшли. Я розумію, це незручно...

— Незручно? — Ян нарешті заговорив. Голос був глибшим ніж Лара пам'ятала. Контрольованим, але з нотками напругу. — Це більше ніж незручно. Це абсурд.

— Абсурд те, що твій ресторан втрачає резервації, — парирувала Міа. — Абсурд те, що Лара втратила сто п'ятдесят тисяч підписників. Абсурд те, що ви обоє тонете через один інцидент.

— Один інцидент? — Ян нахилився вперед, очі заблищали. — Вона вторглася у мій ресторан. Збрехала підписникам. Використала моє місце для фейкового контенту. І виставила мене монстром!