Розділ 2

— Пані, нам пора, — здоровезний охоронець нахиляється до мого плеча, змушуючи Клару та Стефі збліднути.

Охорона їх лякає, але водночас захоплює наївних подруг. Для них ці громили — ознака статусу і турботи дракона про мене, але я знаю правду — це кайдани, що сковують мене по руках і ногах.

Щоб дурна людська дівчина не втекла. Смішно! Від дракона не сховаєшся, але я намагалася. Коли він уперше мене вдарив, я спробувала проскочити повз прислугу, наївно гадаючи, що зможу втекти від дракона й попросити допомоги у батьків.

Дурепа! Я навіть до сходів не дійшла, але була суворо покарана за це. Відтоді бажання тікати у мене зникло.

— Вже йдеш? — Клара була явно розчарована. Вона напевно хотіла дізнатися подробиці мого життя з Річардом і справді засмутилася, що я йду.

— Вибачте, мої дорогі, чоловік чекає, — знову всміхнулася я, намагаючись не показати, як зводить вилиці від цього брехливого слова «чоловік».

Не чоловік мені Річард і ніколи ним не буде. Це дракон чітко дав мені зрозуміти за всі вісім років, що тримає мене біля себе. І плювати йому на всю цю істинність. Їм не потрібні істинні, цим крилатим чудовиськам, їм потрібні рабині. Покірні, слухняні, безвідмовні. Ті, що будуть мовчки виконувати їхні забаганки, зігрівати постіль і народжувати дітей.

Влаштовувало мене це? Звісно, ні! Чи погоджувалася я на це? Теж ні!

Мене просто зламали. Дракон і його дружина.

— Сідай у карету, — наказав охоронець, коли ми вийшли з кафе, і я слухняно сіла.

Без свідків ніхто церемонитися зі мною не буде, і з його промови зникає навіть це елементарне «пані». Єдиний плюс — руками мене ніхто не чіпатиме. Після випадку з однією з нових служниць мене більше ніхто не торкається. Дівчина обманулася загальним зневажливим ставленням до мене й дозволила собі мене штовхнути. Річард наказав відрубати їй руку й викинути на вулицю.

Торкатися мене могли тільки він і Олівія.

Карета помчала вулицями міста, і я дозволила собі коротку перепочинок перед новими випробуваннями.

Тримати маску на обличчі стало звичною справою, але не менш важкою. Особливо зараз, коли я нарешті завагітніла після стількох років.

Річард був щасливий.

А ось і в’язниця…

Карета плавно зупинилася перед масивними воротами маєтку, більше схожого на фортецю. Цей дім завжди тиснув на мене своєю могутністю й холодною розкішшю. Величезні чорні стіни, оздоблені вишуканим різьбленням, здавалися неприступними, але водночас нагадували про моє ув’язнення.

— Приїхали, — буркнув охоронець, відчиняючи двері й вказуючи мені на вихід.

Я глибоко вдихнула, намагаючись не показувати своєї нервозності. Швидко зійшовши на мощений двір, я одразу попрямувала до входу. Хотілося якнайшвидше дістатися своїх кімнат, де хоча б можна було залишитися наодинці в компанії книг. Якщо, звісно, Річарду не заманеться «провести зі мною час».

Але зараз, на моє щастя, такі зустрічі стали рідшими.

— Про що з тобою говорити? — колись дуже давно запитав він мене, коли я спробувала налагодити з ним контакт. — Я прожив сотні років і бачив багато, а ти? Скільки тобі? Двадцять? Тридцять?

— Сімнадцять, — промимрила я, і він презирливо скривився.

— Ти просто піщинка, метелик-одноденка, що з’явився на моєму шляху. Тобі нічого мені дати, окрім тіла й дітей. Та й то…

Він не договорив, але й так усе було зрозуміло. Люди, як швидкопсувні ягоди, не протримаються довго. Декілька десятків років — і струнка красуня перетвориться на згорблену стару.

Але це зовсім не означає, що ми — бездушні ляльки, якими можна погратися й викинути.

Наче на глузування з мого заповітного бажання, удача сьогодні вирішила оминути мене стороною.

Піднявшись сходами, що вели від парадного входу, я завмерла, побачивши, хто спускається мені назустріч.

Тут же опускаю голову вниз і відходжу вбік, прислухаючись. 

Її кроки… О, за ці роки я вивчила їх напам’ять і можу з точністю сказати, в якому вона настрої, лише почувши їх звучання.

Іноді легкі, упевнені, майже танцюючі — це був найкращий варіант. У такі моменти Олівія задоволена собою і, найімовірніше, мене не помітить. Але зараз…

Її кроки були швидкими, уривчастими, ніби кожен удар взуття об підлогу був просякнутий роздратуванням.

Вона зла.

Глибоко вдихнувши, я невидячим поглядом втуплююся в візерунок на плитці, молячись Отцю-Дракону. Тільки б не зловити її погляд. Тільки б вона пройшла повз. Але мене не почули.

Її кроки, як і кроки її почту, сповільнюються, а потім і зовсім зупиняються поруч зі мною.

Секунди тягнуться в’язко, мов патока. Вона розглядає мене, і я фізично відчуваю її палаючий погляд.

— Вітай свою пані, як належить, дівко! — нарешті каже одна з наближених Олівії. Ці слабкі драконеси, без іпостасі й перевтілення, що живуть тут як утриманки й готові їсти з рук графині.

Зі мною це не вперше, але мені так само важко, як і в перший раз.

Я роблю крок і схиляюся до її спідниць. Мені важко нахилятися — живіт уже великий, але я терплю, стиснувши зуби, і нахиляюся все нижче. Нарешті мені вдається схопити край її подолу й піднести до побілілих губ. Але приниження та випробування на цьому не закінчуються.

— Нижче, — наказує низький голос драконеси, і її віяло натискає мені на поперек, змушуючи схилятися ще й ще.

Я вже скриплю зубами від болю. Живіт здавлений, в очах потемніло, на лобі виступив піт. Але я схиляюся, чудово знаючи, що буде, якщо не послухаюся.

Я вже була на межі напівсвідомого стану, коли мене врятувало несподіване повернення Річарда.

— Любий!

Тиск на спину різко припинився, і Олівія прошелестіла повз мене прямо до чоловіка, обдавши легким поривом повітря, змішаним із її парфумами. Якими я всім серцем ненавиджу.

Конвалії та фіалки! Задушливий запах.

— Ми повинні негайно щось із цим зробити! Лорд Крофтон відмовився продавати мені артефакт, який я так сподівалася отримати для своїх експериментів. Я розумію, що він відомий учений, обласканий імператором, але ми теж не останні злидарі. Це неповага до твого й мого високого роду.