Розділ 1

— Боги, Вінні, яка краса!

Захоплений зітхання Клари увірвався в мої похмурі роздуми, змусивши здригнутися і тут же приклеїти чергову посмішку, піднявши очі на подруг.

— Ах, це справжній витвір мистецтва, — продовжила щебетати подруга, розглядаючи крихітну сорочечку, оздоблену мереживом найтоншого плетення. — Яка ж ти щаслива, Вінні! Річард абсолютно нічого не шкодує для тебе та дитини! Така щедрість!

Я з трудом проковтнула клубок гіркоти в горлі й, зобразивши радість, закивала, мов та неваляшка.

— Так, нашій Вінні дуже пощастило, — підтримала думку Клари Стефі. — Бути істинною такого дракона, як граф Крісті, — це велика честь і нереальна удача для дівчини твого стану.

У голосі чулося неприховане заздрісне бажання мене вкусити, але я звично його проігнорувала. Клара й Стефі були єдиними моїми подругами, хай і не дуже щирими, і втратити ще й цей останній уламок нормального життя я не могла.

А Річарду нічого не коштувало забрати і його. Так само, як він уже забрав усе моє інше життя. Мої мрії та мої надії. Так само, як він планував забрати мою дитину.

Руки мимоволі сіпнулися до живота, щоб прикрити його у захисному жесті, але я стрималася. Я дуже добре навчилася ховатися й терпіти з тих самих пір, як доля-лиходійка звела мене з Річардом Лімберсгом, графом Крісті.

Ооо, дракон, яким мене нагородила ця лиходійка-доля, умів ламати волю і виховувати покірність.

Що для нього була наївна людська дівчина, яка щиро вірила в кохання? Спалах! Пшик! Порожнеча! На один зубок.

Але я вірила в інше. Маленька, неосвічена дурепа!

Цілковито непередбачений випадок змусив мене торкнутися дракона, і в той момент для мене зацвіли всі квіти світу.

Але тільки і виключно для мене.

У мене було хороше життя, ну, принаймні, я була щасливою та улюбленою єдиною донькою простих трударів, що не мали великого багатства, але були дуже люблячими й щирими людьми.

Батько був столяром, майстром на всі руки, й здобув добру славу серед клієнтів і сусідів.

Мати була швачкою. Та не просто швачкою, а справжньою майстринею, чиї роботи знали навіть за межами кварталу ремісників.

Саме завдяки її зв’язкам вдалося влаштувати мене в знамениту крамницю пана Версьє, до якого, за чутками, заходили навіть дракони.

У це мало хто вірив, але пан Версьє запевняв своїх клієнтів, що все саме так. Я в ці байки… вірила.

І була щаслива, що мене взяли дівчинкою на побігеньки, вірячи, що своїм чесним трудом, талантом і старанністю зможу вразити спочатку кравця, а потім і його знатних клієнтів. А потім, хто знає, можливо, навіть зможу обслуговувати родовитих драконес.

Ах, які ж це були мрії! Дурні, але такі щирі.

Вже набагато пізніше, коли життя в обличчі Річарда добряче мене обтесало, я зрозуміла, що Версьє було байдуже і до моїх талантів, і до моєї старанності. Він узяв мене до своєї крамниці тільки тому, що я була симпатичною дурепою. Привабливою для погляду панів, які приводили в його салон дружин, дочок і коханок.

Але одного разу сталося диво. У звичайний, як мені тоді здавалося, день у нашу крамницю справді зайшов дракон. Справжній! У супроводі примхливої та розцяцькованої дами, яка з порога обдала нас крижаним поглядом, немов ми були пилом під її ногами. Леді… хоча язик не повертався назвати її так. Вульгарне пір’я, золото, блискучі тканини — усе кричало про те, як відчайдушно вона хоче довести свою значущість.

— Мені потрібне найкраще! — проголосила вона, ледь переступивши поріг. — Усе інше навіть не пропонуйте!

За її спиною, трохи відсторонено, стояв він. Високий, величний, з чітко окресленими рисами обличчя й тією самою аурою сили, від якої мимоволі хочеться затамувати подих. Дракон. Вродливий, як божество, зображене в храмі Отця-Дракона, якому поклонялися ці могутні ящери.

Такий, що аж дух захоплювало, і хотілося дивитися на нього, роззявивши рота.

Він ковзнув поглядом по приміщенню й… затримався на мені. Моє серце на мить пропустило удар. Я поспішила опустити очі, намагаючись не видати свого збентеження.

— Вінні, на подачу, швидко! — гукнув хазяїн, і я, кинувши ще один короткий погляд і зітхнувши, поспішила виконати наказ.

Цього разу моє завдання було простішим: принеси, подай, сховайся. Я стояла в кутку, спостерігаючи, як примхлива леді змушує хазяїна та інших працівників майже повзати перед нею навколішки, шукаючи сукні, що відповідали б її високим вимогам.

— Це жахливо! — шипіла вона, хапаючи тканини, ніби готова їх порвати. — Я це не одягну. А це… Це взагалі що?

Бідний пан Версьє ледве стримував себе, натягнуто всміхаючись, але я бачила, як у нього сіпалося око.

І весь цей час я крадькома продовжувала розглядати дракона. Він залишався нерухомим, мов статуя, стримано спостерігаючи за примхами своєї супутниці. Але його очі… Очі, ніби бачили все. І, на мій жах і захват, часто ловили мій погляд.

Коли леді нарешті зупинила свій вибір на шести вбраннях (а хазяїн уже виглядав так, ніби готовий впасти замертво), настав час збиратися.

— Вінні, швидко! Запакуй це, — кинув мені Версьє.

Я кивнула, взяла один із капелюшків і поспішила з пакуванням. Серце билося так голосно, що, здавалося, його можна почути на всю крамницю. А потім…

Те, що я зробила, було справжнім безумством. Це щонайменше могло коштувати мені роботи, а то й узагалі — голови.

Але я більше не слухала голос розуму. Він, здавалося, був похований під іскрами та попелом полум'я, що розгорілося в грудях.

Замість того щоб передати коробку служниці примхливої леді, як веліли правила, я, сама не знаю чому, підійшла до дракона й простягнула її йому.

— Це для вас, — видихнула я, опускаючи очі. Поруч почулися шоковані зітхання. Хазяїн обернувся на кам’яну статую й зблід. Леді-супутниця дракона некрасиво відкрила рота, явно вражена таким поворотом.

Служники просто зомліли від жаху. А дракон...