Глава 4

22.09.2022 рік, їй було 17 років. В 17 років закінчилось її життя, ще стільки всього її чекало: випускний, вступ в університет, перша робота, перший крок в доросле життя, але все закінчилось сьогодні.

Я стою посеред цвинтарю і дивлюсь як її занурюють у землю. Тіло, яке знайшли на обриві належало Кеті, а разом з нею лежав маленький камінчик з літерою «R”. Я проплакала цілу ніч, а зараз і сльозинки не можу пустити, хоч ми й не знайомі та мені дуже шкода цю дівчину. Тепер ще більше хвилююсь за Сару, бо її так і не знайшли.

Минуло кілька днів, життя продовжувалось, в один з днів я говорила з містером Скотом, він розказав, що Сара до нього не заходила. Та і його не було тоді вдома, він був в магазині моєї мами, шукав якусь картину, про яку читав. Мама підтвердила, що він дійсно заходив, звичайно вона не всіх покупців запам’ятовує, але ми переглянули камери спостереження. Значить її маршрут закінчився в книгарні, туди я теж приходила, але крім книги яку вона купила, вони більше нічого не розповіли, та й розповідати було нічого, вони ж не слідкують за кожним покупцем і не розпитують подальший план їх пересування, а після ніхто не знає куди вона пішла. 

Мартін після останньої нашої розмови більше не приходив. Щоб трішки відволіктися від всього цього жаху, я вирішила зробити презентацію сама.

Ми сиділи за одною партою та я навіть не можу наважитись глянути у його бік. Ще досі шкодую, що заговорила тоді на болючу йому тему. Він не такий поганий, як здається. За час виконання докладу я встигла трішки звикнути до нього. Та все ж, мені потрібно попросити вибачення в нього. Після уроків так і зроблю.

Ми успішно здали домашню роботу, як виявилось Мартін теж зробив презентацію, тому за такий відповідальний підхід нам поставили відмінно. День минув швидко, ось я вже стою на стоянці та чекаю Мартіна біля його машини. Він йшов не спішно, побачивши мене нахмурив брови.

-Привіт, Мартіне! — схвильовано сказала я.

-Привіт — він підійшов до машини й жестом показав мені відійти, щоб він міг сісти у машину.

-Почекай, будь ласка, я…я хотіла попросити вибачення. Пробач мені, я не хотіла тебе образити та дійсно полізла не у свою справу. Оскільки я перед тобою винна, я б хотіла пригостити тебе кавою, ти не проти?

-Я не образився Алісанно, але кави б теж випив, сідай в машину. — спокійно відповів Мартін.

Ми поїхали в Старбакс взяли каву та пончики й поїхали знайти місце де можна спокійно посидіти. Та Мартін вибрав не те місце, яке можна назвати спокійним, він привіз мене до того самого обриву, де ще кілька днів назад тут лежала Кеті. Побачивши мій переляканий погляд він сказав:

-Не бійся, ми просто вип’ємо кави. Я часто сюди приходжу, щоб подумати над всім.

Легко сказати не бійся, та все ж я вже тут, думаю якщо він захоче зі мною щось зробити, то мені необов’язково виходити з машини, тому я погодилась.

-Добре.

Ми вийшли з машини взявши з собою те, що купили, підійшли ближче обриву і присіли на самий краєчок звісивши ноги з обриву. Він мовчав і дивився в далину. Я вирішила заговорити першою.

-Ти знав Кеті? 

Він не зразу відповів, нахмурився, а потім заговорив:

-Так, вона вчилась в одному класі з моєю сестрою.

-Як думаєш, що з нею сталось? 

-Не знаю, можливо попала не в те місце і не в той час. — задумливо відповів Мартін.

Ми знову замовчали, кожен занурився у свої думки. Я розглядала краєвиди, тут так гарно, якби я не знала, що тут сталось….задумавшись я повернула голову і почала вивчати прекрасний профіль обличчя людини, яка сиділа кілька сантиметрів від мене, дивилась на вугільно-чорне волосся, яке колисав вітер, на задумливий погляд, цікаво про, що він зараз думає? Можливо думає про пташок, які так гарно співають в далині? А може про річку, яка так шумно, б’ється об скелі? Або згадує той день, коли з життя пішла його сестра? Мені ніколи не розібрати, що коїться, в його голові, він загадка, яку мені так хочеться розгадати. Марно обманювати та все ж, коли я вперше його побачила, в мені щось загорілося, спрага до пригод? Чи щось інше? Хто ти такий Мартін? І чому мене так тягне до тебе? І ось цей погляд, який перевертає усі мої нутрощі, він дивиться на мене та нічого не говорить, цікава я йому так, як він мені?

Від його погляду в мене пішов мороз по шкірі і я затрусилась, він побачив це, зняв свою курточку і накинув мені на плечі. На цьому наш німий діалог закінчився, ми одночасно повернулись до сонечка, яке в мить заховалось за хмаринки. 

Ми сиділи мовчки й насолоджувались цією тишею, поки біля мене не впала краплинка, спочатку одна, потім друга, третя, почалась злива, а ми сміючись швидко піднялись і почали втікати, ми сховались під деревом, яке було ближче ніж машина і не переставали сміятись. Стояли дуже близько один до одного, дивлячись у вічі. І ось він нахилив голову і наблизився до мене. Він хоче мене поцілувати? А чи хочу я відповісти на його поцілунок? Так, хочу. Я закрила очі та розкрила губи, я не цілувалась раніше, ніколи б не подумала, що мій перший поцілунок відбудеться з хлопцем якого боїться уся школа. Я відчула його губи на своїх, ніжно, ледь чутно, я почала повторювати рухи губами за ним, надіюсь він не зрозуміє, що я не робила цього раніше. Одну руку він поклав мені на талію, а іншу запустив мені у волосся. З кожним рухом його губи ставали наполегливішими, він пропхнув свій язик мені у рот. Поцілунок з ніжного перейшов у властивий. Я відчула, як мої щоки вкрились рум'янцем. Наше дихання збилось. Та він різко зупинився і відійшов від мене. Ми важко дихали та дивились один на одного.

-Щось не так? — запитала я. 

-Ні, все добре, ти вся промокла, я відвезу тебе додому.