Глава 2

   Розмова набула темпу вже в архіві документів.

• Здивував так здивував. Проте я радий, що ти все ж таки вирішився вийти зі свого оточення пляшок. Але на жаль поговорити з тобою часу в мене сьогодні не буде, треба йти зустрічати шишку з самої Москви. Тут тебе ніхто не потурбує, а якщо щось буде потрібне йди до чергового. Думаю він тобі вже точно ні в чому не відмовить. То ж займайся, всі матеріали я тобі викликав. А я мушу йти. – На цих словах Андрій Олександрович вийшов з архіву й залишив горе детектива сам на сам зі стопками паперу.

   У його розпорядженні опинився цілий архів, до якого звичайній людині входу не існує. Тому взявши першу справу до рук він почав читати.

   Справа № 16А84. Тіло тридцяти чотирьох річної Надії Юріївни Сабко знайшли в її квартирі на вулиці Київській, 7 будинку,  квартири номер 18,  20 серпня приблизно після 17:30. Тіло жінки знаходилося на ліжку, померла імовірно уві сні: від зупинки серця. Натяків на смерть від препаратів поки-що немає. Офіційне місце роботи в комісійному магазині одягу. Жила сама, не мала ні дітей, ні чоловіка. Викликала поліціантів її сусідка, що і знайшла тіло, вирішила заглянути у квартиру своєї подруги на підставі: занепокоєння, через відсутність Надії на роботі, маючи в наявності запасного ключа, увійшла до квартири. 

   Розтин підтвердив смерть жінки; сам він відбувся 22 серпня. Розтин тіла проводив Максим Будульський. Як сказав Будульський: “Смерть відбулася між першою та другою годиною ночі”, тож померла жінка, як вже і передбачалося: уві сні. (До цієї справи також були прикріплено декілька фотографій самої жінки, як у квартирі ,так і від судового-медичного експерта). Що саме цікаве – це вже п’ята ідентична смерть за останній місяць працівників комісійних магазинів. Померлих не з’єднує зовсім нічого крім місця роботи. Власник комісійних, а саме Мустафа Боздаг Алієв затвердив, що навіть і не підозрював про цей трагічний ряд смертей його робітників.  

   Після першого рапорту він одразу приступив і до решти чотирьох. Загалом всі ці смерті, як і інформація про них напрочуд ідентичні. Тому детектив вирішив заглянути до головного фігуранта цієї справи, Мустафи. Детективу була відома його адреса, проте він все ж таки звірив її з вказаною у рапорті, бо міг і переїхати, але не переїхав і того ж дня вийшовши з відділку він попрямував до нього в гості.

   Дорога зайняла з півтори години пішаком, і звичайно це була дурість, в таку літню спеку і йти на такі дистанції треба мізків не мати, або в його випадку грошей на проїзд. Але він дійшов, і приблизившись до його будинки, детектив став на проти величезних дверей й натиснув на дзвінок, далебі ці ворота були більше схожі на мур заввишки в три здорових мужика. Коли вони відчинилися, за ними з’явилася вже знайома постать Мустафи, за ті роки, які вони не бачилися він ще більше став походити на кабана, запримітив детектив, але звичайно не в голос. Це був не великий за зростом темнуватий чоловік, точніше вже майже дід. Сам він був турком, проте майже все своє життя прожив тут, в Україні. Його сім’я переїхала сюди ще в ранньому його дитинстві. Загалом чоловік був не поганий, але хитрий, собака. То ж справи з ним треба вести та Бога не боятися.

   Спочатку не пізнав знайомого, але по виразу обличчя припустив:

 - Вітю? –

   Яке ж все-таки здивування викарбувалося на його обличчі, коли детектив відповів: - Так.-

   На що ж старий турок голосно засміявся.

- Ну і підняв ти мені настрій. Гарно все ж таки доля тебе побила. Ти проходь, - Жваво відповів турок й жестом руки запросив гостя всередину, - та й розкажи чого прийшов до мене. Чую не просто так, точно чогось хочеш, а інакше до мене і не приходять, кожному чогось треба на сім світі від мене.

   Дорога до будинку йшла через засаджену деревами алею, що в довжину була метрів з триста всипана різними їх різновидами. Після палючого сонця тінь від дерев була не мов блаженство.

   На порозі в будинок гостя зустріли своїм лаянням два

кремезних ротвейлерів. Слава Богу, що у цих убивць є свій вольєр.

   В домі Мустафа провів гостя до свого кабінету й усівшись запитав:

-  Не бажаєш пихнути сигарою? –

   Отримавши у відповідь короткий кивок, Мустафа дістав з позолоченого г’юмідора (г’юмідор – скринька для зберігання сигар) дві товсті сигари. Обережно поклав одну на стіл, притому іншою рукою взяв гільйотину, й швидким рухом своїх пальців, по черзі зняв шапочку з першої та другої сигари.

   Запаливши, вони почергово пустили два густих стовпці диму, а в самій кімнаті розійшовся тонкий запах тютюну. Після чого господар продовжив. – “Partagas Lusitanias” – мої улюблені сигари, якщо уважно дивився, то замітив трохи гострувату форму їхньої шапочки, це й вид сигар називають figuratos, з самої Куби привезені, дорога цяцька, проте свою ціну відбиває повністю, в тих краях то знають толк в куриві. Тільки спробуй, і звичайні тобі будуть, що дим від багаття.

- Непогані. Проте не для того, щоб курити я приїхав. – Сказав гість, після чого голосно прицмокнув своїми тонкими губами.

• Так все-таки по справі. Добре, купити щось надумав ексклюзивне, чи може, що інше від мене хочеш? Здивуй мене, як раніше.

   Гість же відповів лише невеличкою усмішкою, яка на його старому та худорлявому обличчі виглядала, мов би щось чудернацьке, проте як з’явилася, так і зникла за лічені секунди з його обличчя, після паузи він промовив: “Можливо таки здивую тебе. Нещодавно, точніше місяць тому, у тебе почали помирати працівник за працівником. Та так, що зацікавили смерті не тільки мене, це ти й сам добре знаєш. І я подумав, а можливо, всіх цих людей об’єднує не тільки робота, можливо вони ті самі, думаю ти розумієш, яких саме працівників я маю на увазі.”

   Мустафа не поспішав з відповіддю. На його обличчі з’явилася кумедна гримаса. Думає. В той самий час, пальці його рук жили своїм життям, то спліталися в єдиний замочок, то по черзі стукали по дерев’яному столу, при цьому утворюючи хвилю. Припинив.

• Здогадуюся чого ти цим цікавився, проте кажу відразу: того, що тебе цікавить там немає, отож не лізь у тихе болото, де біси водяться – погубить. -
• Не тобі вирішувати, що мені робити, не вчора народився я, щоб цього не знати, живу вже пів століття, з яких майже половина отака. Того хоч і с твоєю допомогою, хоч і без, я все одно свого доб’юся, ти добре знаєш на що я здатний, навіть в такому віці можу гори зрушити. – Рука детектива потягнулася за спину, через що Мустафа трохи насупився, але через секунду вже розслабився й повністю потонув спиною у своєму глибокому кріслі, бо той дістав флягу.
• Бачу. Добре. Якщо в мене буде змога, то завтра запитаю. Зміг запросити його на розмову. Тому йди до дому й десь після завтра приходь знову.